десятків тисяч чоловік. З другої половини 1918 року рахунок стратам пішов
на сотні тисяч, а згодом - на мільйони безневинних людей.
Алкоголізм і розпуста Миколи II такі ж безсоромні вигадки лівих,
як його підступництво і жорстокість. Усі, хто знав царя особисто,
відзначають, що він пив вино рідко і мало. Через усе життя імператор проніс
любов до однієї жінки, що стала матір'ю його п'ятьох дітей. Це була Аліса
Гессенська, німецька принцеса. Побачивши її якось, Микола II протягом 10
років пам'ятав про неї. І хоча батьки з політичних розумінь прочили йому в
дружини французьку принцесу Олену Орлеанську, він зумів відстояти свою
любов і навесні 1894 р. домогтися заручини з улюбленої. Аліса Гессенська,
що прийняла в Росії ім'я Олександри Федорівни, стала для імператора коханою
й інше до трагічного кінця їхніх днів.
Звичайно, не треба ідеалізувати особистість останнього імператора.
У нього, як і у всякої людини, були і позитивні і негативні риси.
Але головне обвинувачення, що йому намагаються винести від імені
історії - політична безвольність, у результаті якого в Росії наступив
розлад російської державності і крах самодержавної влади. Тут потрібно
погодитися з У.Черчіллем і деякими іншими об'єктивними істориками, що на
аналізі історичних матеріалів того часу вважають, що в Росії на початок
лютого 1917 р. була тільки один по справжньому видатний державний діяч, що
працював на перемогу у війні і процвітання країни, - це імператор Микола
II. Але він був просто відданий.
Інші політичні діячі більше думали не про Росію, а про свої
особисті і групові інтереси, що вони намагалися видавати за інтереси Росії.
У той час спасти країну від розвалу могла тільки ідея монархії. Вона була
заперечена цими політиками, і доля династії була вирішена.
Сучасники й історики, що обвинувачують Миколу II у політичній
безвольності вважають, що будь на його місці інша людина, із більш сильною
волею і характером, то історія Росії пішла б по іншому шляху. Може бути,
але не варто забувати, що навіть монарх масштабу Петра I із його
надлюдською енергією і геніальністю в конкретних умовах початку ХХ сторіччя
навряд чи б досяг інших результатів. Адже Петро I жив і діяв в умовах
середньовічного варварства, і його методи державного управління зовсім не
підійшли б до суспільства з початками буржуазного парламентаризму.
Близився останній акт політичної драми. 23 лютого 1917 р. Государ-
імператор приїхав із Царського Села в Могилів - у Ставку Верховного
Головнокомандування. Політичне положення ставало усе більш напруженим,
країна втомилася від війни, опозиція росла з дня на день, але Микола II
продовжував сподіватися на те, що незважаючи на все це, почуття патріотизму
візьмуть верх. Він зберіг нерушиму віру в армію, він знав, що бойове
спорядження, вислане з Франції й Англії, своєчасно приходило і що воно
покращувало умови, у яких воювала армія. Він покладав великі надії на нові
частини, створені в Росії протягом зими, і був переконаний, що російська
армія могтиме приєднатися навесні до великого наступу союзників, що
завдасть фатальний удар Німеччини і спасе Росію. Ще декілька тижнів і
перемога буде забезпечена.
Але ледь він устиг покинути столицю, як перші ознаки хвилювання
почали виявлятися в робочих кварталах столиці. Заводи забастовали, і в такі
дні рух швидко виріс. Забастовало 200 тисяч чоловік. Населення Петрограда
піддавалося протягом зими великим позбавленням, тому що внаслідок браку
рухливого складу, перевезення продовольства і палива було сильно утруднена.
Натовпи робітників потребували хліба. Уряд не зумів ужити заходів для
заспокоєння шумування і лише дратував населення репресивними поліцейськими
мірами. Прибегли до утручання військової сили, але усе полки були на
фронті, і в Петрограді залишалися лише запасні частини, що навчалися,
сильно розкладені пропагандою, організованої лівими партіями в казармах,
незважаючи на нагляд. Відбулися випадки непокори наказам, і після трьох
днів слабкого опору війська перейшли на сторону революціонерів.
У Ставці спочатку не віддавали собі звіту про значення і масштаб
подій, що розгортаються в Петрограді, хоча 25 лютого імператор направив
послання командуючому Петроградським військовим округом генералу
С.С.Хабалову з вимогою: "Велю завтра ж припинити в столиці безладдя".
Війська відчинили вогонь по демонстрантах. Але було вже пізно. 27 лютого
місто майже все було у руках страйкуючих.
27 лютого, понеділок. (Щоденник Миколи II):" У Петрограді почалися
безладдя декілька днів тому тому; на жаль, у них стали брати участь і
війська. Огидне почуття бути так далеко й одержувати уривчасті негарні
звістки. Після обіду вирішив їхати в Царське Село пошвидче й о першій
годині попівночі перебрався у поїзд". У Думі ще в серпні 1915 року був
створений так називаний Прогресивний блок партій, що включив 236 членів
Думи з загальної кількості 442 членів. Блок сформулював умови для переходу
від самодержавства до конституційної монархії шляхом "безкровної"
парламентської революції. Тоді в 1915 р., натхнений тимчасовими успіхами на
фронті, цар відхилив умови блока і закрив засідання Думи. До лютого 1917 р.
обстановка в країні ще більш загострилася через невдачу на фронті, великих
втрат у людях і техніки, міністерської чехарди і т.п., що викликало широке
невдоволення самодержавством у значних містах і насамперед у Петрограді,
унаслідок чого Дума була вже готова зробити цю "безкровну" парламентську
революцію. Голова Думи М.В.Родзянко безупинно шле в Ставку тривожні
повідомлення, пред'являючи від імені Думи уряду всі нові наполегливі вимоги
про реорганізацію влади. Частина оточення царя радить йому піти на
поступки, давши згоду на створення Думою уряду, що буде підвласний не царю,
а Думі. З ним лише будуть погоджувати кандидатури міністрів. Не дочекавшись
позитивної відповіді Дума приступила до створення незалежного від царської
влади Уряду. Так здійснилася Лютнева революція 1917 року.
3. Останні дні династії Романових
28 лютого цар направив на Петроград із Могилева військові частини на чолі з
генералом Н.И.Івановим для наведення порядку в столиці. У нічній бесіді з
генералом Івановим змучений, бюрящийся за долю Росії і своєї родини,
схвильований озлобленими вимогам Думи, що бунтує, цар висловив свої смутні
і важкі міркування: "Я беріг не самодержавну владу, а Росію. Я не
переконаний, що зміна форми правління дасть спокій і щастя народу"[1]. Так
пояснив государ свої особисті уявлення Думі на створення незалежного уряду.
Військові частини генерала Іванова були затримані революційними
військами на шляху в Петроград. Не знаючи про провал місії генерала
Іванова, Микола II у ніч із 28 лютого на 1 березня теж вирішує виїхати зі
Ставки в Царське Село.
28 лютого, вівторок. (Щоденник Миколи II): "Ліг спати в трьох із
чвертю часу ранку, тому що довго говорив із Н.И.Івановим, що виїзджає в
Петроград із військами оселити порядок. Пішли з Могилева о п'ятій годині
ранку. Погода була морозна, сонячна. Вдень проїхали Смоленськ, Вязьму,
Ржев, Лихославль". 1 березня, середа. (Щоденник Миколи II): "Вночі
повернули зі станції Мала Вищера тому, тому що Любань і Тосно виявилися
зайнятими. Поїхали на Валдай, Дно і Псков, де зупинилися на ніч. Бачив
генерала Рузського. Гатчина і Луки теж виявилися зайнятими. Сором і
ганьба! Доїхати до Царського Села не вдалося. А думки і почуття увесь час
там. Як бідної Алікс повинне бути обтяжливо однієї переживати всі ці
події! Допоможи нам Господь!" 2 березен, четвер. (Щоденник Миколи II):
"Ранком прийшов Рузський і прочитав свою длинну розмову по апараті з
Родзянко. За його словами, положення в Петрограді таке, що тепер
міністерство з Думи ніби безсило що-небудь зробити, тому що з ним бореться
соціал-демократична партія в особі робочого комітету. Потрібно моє
зречення. Рузський передав цю розмову в Ставку, а Олексєєв - усім
Головнокомандуючим фронтів. До двох із половиною часів прийшли відповіді
від усіх. Суть та, що в ім'я порятунку Росії й утримання армії на фронті в
спокої потрібно зважитися на цей крок. Я погодився. З Ставки надіслали
проект Маніфесту. Ввечері з Петрограда прибули Гучков і Шульгін, із якими я
переговорив і передав їм підписаний і перероблений маніфест. О першій
годині попівночі поїхав із Пскова з важким почуттям пережитого. Навкруги
зрада і боягузливість, і обман!"[2]
Варто дати пояснення до приведених останніх записів із щоденника
Миколи II.
Після того, як царський поїзд був затриманий у Малих Вищерах, Государ
розпорядився направитися в Псков під захист штабу Північного Фронту.
Головнокомандуючий Північним Фронтом був генерал Н.В.Рузський. Генерал,
переговоривши з Петроградом і Ставкою в Могилеві, запропонував царю
спробувати локалізувати повстання в Петрограді шляхом угоди з Думою й
створення відповідального перед Думою Міністерства. Але цар відклав рішення
питання на ранок, усе ще сподіваясь на місію генерал Іванова. Він не знав,
що війська вийшли з повиновіння, і через три дні той був змушений
повернутися в Могилів.
Ранком 2 березня генерал Рузський доповів Миколі II, що місія генерала
Іванова не вдалася. Голова ДержДуми М.В.Родзянко через генерала Рузського
заявив по телеграфі, що зберігання династії Романових можливо за умови
передачи трону спадкоємцю Олексієві при регенстві молодшого брата Миколи II
- Михайла. Государ доручив генералу Рузському запросити по телеграфі думку
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11
