Махно и Украина
Міністерство освіти України
Запорізький державний університет
Кафедра теорії держави і права
Курсова работа
з курсу історії України
на тему:
"Махно і Україна"
Виконав: студент 1 курсу
юридичного факультету група
6118-3 Бордульов
С.В.
Перевірила: викладач
Середа А.Н.
Запоріжжя - 1999
содержание
Вступ 3
Розділ 1. Нестор Махно: захисник селян України чи кримінальний
злочинець? 4
Розділ 2. Соціально-економічна політика Нестора Махна 10
Розділ 3. Українське питання в ідеології махновського руху 13
Висновки 26
Список використаної літератури 27
Вступ
Нестор Іванович Махно (1888-1934) народився в багатодітній родині
селянина-бідняка с. Гуляйполе Єкатеринославської губернії. Мав початкову
освіту, але читав лекції в університеті Сорбони.
Світоглядною парадигмою Нестора Махна була, як відомо, анархія,
"безвладний лад", "вільний радянський лад". Нестор Махно адекватно
відображав інтереси і прагнення українського селянства.
Саме ідеали, устремління Н.Махна підкреслюють і віковічні прагнення
українського народу до свободи.
Махно першим рішуче виступив проти захоплення більшовиками політичної
влади, проти диктатури однієї партії в Україні. Між іншим, саме цим
накликав на себе найбільшу ненависть і переслідування з боку "власть
імущих". Категорично заперечуючи керівну роль партії у суспільстві, Н.Махно
ніби попереджував про той глухий кут, до якого потрапить величезна
комуністична країна у кінці ХХ ст. Натомість, Н.І.Махно пропонує
суспільству багатопартійність - рівні права і змагальність усіх політичних
партій і груп у впливі на людей і пропаганді своїх ідей і доктрин.
Розділ 1. Нестор Махно: захисник селян України чи кримінальний злочинець?
Шлях Нестора Махна у революцію, як і деяких інших членів найбільш
радикальних політичних партій Російської імперії починався з відвертих
кримінальних дій, що мотивувалися потребою набуття партійних коштів та
терором як засобом боротьби з представниками самодержавної влади.
Здебільшого подібна революційна “романтика” ставала для таких молодиків
життєвою необхідністю і вигідним ремеслом для задоволення власних потреб,
які надійно маскувалися політичними гаслами.
Після усунення з престолу Миколи П партійці-бойовики, які пройшли
школу царської каторги, залишилися без звичайної роботи. Приводом для
поновлення активної військовою революційної діяльності став корніловський
заколот у вересні 1917 р., коли Тимчасовий уряд був примушений кинути
заклик про “захист революції”. Відразу ж почали створюватися за аналогічним
зразком загони червоної і чорної гвардії, які нерідко мали й спільні
керівні органи. Так анархо-більшовицьке військове бюро в Катеринославі
очолював анархіст з Гуляйполя В.Курилепко - у майбутньому відомий польовий
командир махновського війська. У вересні-жовтні, не відчуваючи серйозного
опору з боку місцевої міліції, гуляйпільські чорногвардійці під проводом
свого ватажка Махна почали затверджувати “радянську” владу. Вони вбили
поміщика Класека, пограбували його садибу і утворили “зразкову комуну
анархістів”, в якій, на думку В.Волковивського, не стільки працювали,
скільки займалися пияцтвом. Спроба Олександрівського повітового комісара
Тимчасового уряду Михна протидіяти бешкетам махновців закінчилася невдало.
Присланого для притягнення їх до кримінальної відповідальності агента з
особливих доручень чорногвардійці вигнали під загрозою вбивства. Сам Махно
так згадував про ці події: “Міліція в Гуляйполі виконувала роль розсильних,
а не поліцейських. Після цього до нас більше не надходило ніяких наказів і
не надсилалося урядовців з повіту”. Після жовтневого перевороту
чорногвардійські загони М.Ннкнфорової і Н.Махна стали підпорядковуватися
наркому Радянської Росії по боротьбі з контрреволюцією на Півдні В.Антонову-
Овсієнко, від якого безпосередньо отримували кошти на військово-
організапійні потреби. Збереглася записка про отримання Никифоровою 11
грудня 1917 р., у день прибуття наркома до Харкова, авансу від нього на
суму 300 крб. Анархо-комуністичні формування були найбільш радикальними
загонами у затвердженні військовими засобами радянської влади в Україні. В
організації терору на початку 1918 р. вони навіть випереджали більшовиків.
Надзвичайний комісар Раднаркому Росії С. Орджонікідзе, який в цей час
знаходився на Катеринославщині, повідомляв Антонова-Овсієнка: “Никифорова в
Олександрівську наробила справ, треба негайно її 'забрати звідти”.
Таким чином, отримання анархо-комуністичними загонами у лютому 1918 р.
статусу червоноармійських частин стало наслідком усталених військових
зв'язків більшовиків і анархістів. Військовим контингентом гуляйпільського
червоного полку, за свідченням О. Чубенка, найближчого соратника Махна,
стали 5000 демобілізованих солдатів старої російської армії. Махно у своїх
споминах сповіщає про дещо іншу чисельність частини. У березні 1918 р. полк
складався з шести рот по 200-300 чол. кожна, національної єврейської роти і
кавалерійського загону в декілька сотень чоловік. Також були сформовані
санітарні загони і підготовлені приміщення під шпиталь. Озброєння в полку
було різноманітним: російська гвинтівка Мосіна, револьвери системи Наган,
німецька і австрійська трофейна зброя.
Командиром полку став колишній царський офіцер О. Волох, начальником
військового польового штабу і комісаром – Н.Махно.
Антонов-Овсієнко, призначений Леніним на посаду головнокомандуючого
збройними силами “південних” радянських республік, пов'язував з полками
типу гуляйпільського великі надії у боротьбі проти австро-німецьких і
українських військ і доручав анархо-комуністам відповідальні завдання. Так,
на Никифорову покладалося сформувати у степовій Україні кавалерійські
частини Червоної Армії. Збереглася позначка в його касовій книзі:
“Никифоровій - начальнику кавалери Таврійської і Херсонської губернії - 5
тисяч карбованців”.
Але надії червоного головкома не здійснилися. Анархо-більшовицькі
формування були знаряддям РКП(б) у проведенні військово-комуністичноі
політики Леніна і Троїцького. Вони збирали з заможного населення
контрибуції, продрозверстку, розправлялися з своїми ідейними
супротивниками. В результаті, військо Антонова-Овсієнка швидко
розкладалося, втрачало боєздатність. Знамевська бойова ділянка радянських
військ розвалилася ще до підходу австро-німецьких і українських частин.
Обурені грабунками і насильством загонів Беленковича (командуючий південною
резервною групою військ Антонова-Овсієнка) і Никяфорової, мешканці
Єлісаветграду і юнкери вигнали їх з міста, захопивши багато полонених і дві
гармати. Начальник бойової ділянки М.Коляденко доповідав Антонову-Овсіеику,
що Беленкович і Никифорова “ледь винесли з Єлісаветграду ноги”. Лише загону
Сіверса, що надійшов на допомогу (600 чол.) і бронепоїзду Полупанова
вдалося “заспокоїти” елісаветградців.
Те ж саме відчув і Махно, полк якого входив до складу 2-ї революційної
армії Антонова. Вона була сформована з місцевих анархо-більшовицьких
загонів і закривала катеринославський напрямок. Махнові було доручено
обороняти Чадлине, північніше Гуляйполя. Але несподівано особовий склад
полку відмовився виступати на фронт ї 15 квітня 1918 р., під командуванням
колишніх офіцерів підняв повстання, визнав владу Центральної Ради. Для
придушеная заколотників Антонов-Овсієнко відправив бронепоїзд Беленковича,
який вчасно встиг до Гуляйполя і відкрив по повстанцях нищівний вогонь. Як
писав згодом Антонов, тільки завдяки цій підтримці “Махнові з 80
кавалеристами вдалось прорватися до нашого бронепоїзду". Соромлячись цього
ганебного факту з своєї біографії» Махно стверджував, що буцімто події
розгорталися за його відсутністю в Гуляйполі.
За словами свідків, відступ анархо-більшовицьких сил з території
України в кінці квітня 1918 р. був панічним. Станції Нижньодніпровськ,
Синельникове, Роздори, Чаплине були забиті ешелонами з повністю
деморалізованими радянськими військами. Відступаючи, вони подекуди
знущалися над залізничною адміністрацією. “Ці знамениті війська, які
захищали Катеринославщину, були дійсно “авангардом” і втекли першими”, -
згадував відомий діяч РКП(б) С.Гопнер.
За зізнанням самого Махна, після втечі з Гуляйполя він знаходився у
глибокій депресії і з невеличкою купкою друзів, відступив у
червоноармійських ешелонах в Ростов, Царицин, а потім подався до Москви.
Деякі сучасні дослідники вважають, що у липні 1918 р. він повернувся до
Гуляйполя за власною ініціативою. Але його тривала бесіда з Леніним і
Свердловим у травні 1918 р., під час прийому в Кремлі, заява Леніна про те.
що шляхи більшовиків збігаються з такими анархістами, як Махно, свідчать
про інше. Для більшовицьких лідерів головний була антигетьманська
спрямованість особи і вони використовували всяку можливість для розгортання
підривної роботи проти української незалежності, бо розглядали Україну як
