самоіндетифікація народу все сильніше підводили Н.Махна до думок в
українському напрямку. При об'єднанні з григор'євцями ще чулися
антипетлюрівські випади. Але вже через два дні потому від РПАУ до уряду УНР
був надісланий делегат з метою налагодження контакту, що говорить скоріше
про бажання зберегти політичний імідж, ніж про дійсні наміри. До пошуку
нових союзників штовхала і махновська ідея “єдиного революційного фронту”.
Ії несприйняття а боку РКП/б/ це змусило махновців зректися ідеї. Першим
партнером в її рамках став Н.Григор'єв (УПСР), проте, як відомо, ненадовго.
Передане телеграфом повідомлення про вбивство Н.Григор'єва, Н.Махно
закінчив небаченим до цього серед махновців гаслом: “Хай живе Українська
незалежна Соціалістична Радянська республіка!” Це був заклик до
конгломерату українських соціалістичних партій. До їх підтримки і
звертались тепер махновці.
Прискоренню українізації сприяло різке збільшення в таборі РПДУ числа
українських культурних працівників. Евакуювавшись з захоплених денікінцями
територій, вони мандрували в повстанських обозах. З іншого боку, влітку
1919 р. в армії були відсутні анархісти-ідеологи, що мали вплив на Н.Махна.
Склалась ситуація, коли українські культурні сили і були не просто в
більшості, але і як єдина культурна сила РПАУ. М.Ірчан, що відвідав у цей
час розташування РПАУ(м) відмічав існування серед повстанців двох
неофіційних угрупувань: українських патріотів і байдужих до цього. “Перша
група постійно зростала, армія мала достатню кількість освічених людей:
лікарів, вчителів, чоловіків і жінок, людей відомих навіть з передвоєнної
української літератури”.
Найбільш рішучі патріоти, намагаючись остаточно повернути ідеологію
руху до національної ідеї, згуртувались в групу. Її очолили секретар
армійської ВРР Х.Шпота та Г.Кузьменко, дружина Н.Махно. Їі прибуття до
війська 25 липня 1919 р. можна брати за орієнтир кінцевої консолідації
групи. Намагання С.Петлюри порозумітися з Денікіном розцінювалося її
членами як дискредитація ідеї національного визволення України. Махновці з
їх безкомпромісністю щодо “кадетів” мали перехопити її знамено.
Стверджувалось, що це не лише не суперечить базовому гаслу руху: “З
пригнобленими проти гнобителів завжди”, але й природньо доповнює його.
Тоді ж група петлюрівців, що потрапила в оточення, в числі яких
перебував і Ф.Мелешко, отримала запрошення від Г. Кузьменко на зустріч з
Н.Махно. При знайомстві Батько своєрідно пожартував, чи не боїться Мелешко,
бо розповсюджується чутка, буцімто Н.Махно вбиває кожного зустрічного і
національно свідомого співвітчизника. Петлюрівцям було запропоновано
займатися культурною роботою, передбачаючи, що вони стануть посередниками в
переговорах з УНР.
13 серпня 1919 р. [38] в районі Нового Бугу зчинили антибільшовицький
заколот махновські полки 58 дивізії. Гасло махновського перевороту було
відверто проукраїнським: “На захист України від Денікіна, від комуністів,
від білих, від усіх бросаючих і насідаючих на Україну!”. З'єднавшись 30
серпня з РПАУ, було вирішено відступити на північ для налагодження контакту
з УНР.
С.Петлюрі в даний момент махновці були не потрібні. Від бажав
замиритися з Денікіним, так як політика війни на два фронти погрожувала
катастрофою. Але махновці могли вельми згодитися у випадку невдачі
переговорів. Сутність петлюрівської політики зводилася до того, аби
одночасно проводити переговори і з Н.Махно, і з А.Денікіним при умові, що
вони залишатимуться в невіданні відносно паралельних зносин. Як показали
події проведення подібної політики було помилкою, вона дискредитувала
С.Петлюру навіть серед махновців-патріотів, яких аж ніяк не задовольняла
перспектива своєї загибелі, як застави україно-російської дружби.
Н.Махно здавався С.Петлюрі небезпечним не лише у військовому
відношенні. При бажанні він міг виступити суперником УНР з репрезентації
України на міжнародній арені. Так, вже 30 березня 1919р. під час
переговорів з розміщеною в Маріуполі французькою ескадрою, О.Чубенко
говорив від імені махновців, як від представників українського народу. До
С.Петлюри дійшли відомості і про польську делегацію, що відвідала Н.Махна.
Той відмовився вести переговори, хоча Польща і в подальшому не кидала спроб
замінити представника України з С.Петлюри на Н.Махна.
20 вересня 1919 р., на ст. Жмеринка угода була підписана. З боку УНР
це зробили: головний отаман С.Петлюра та генерал Ю.Тютюнник. З боку
РПАУ/м/: армійський дипломат і скарбник О.Чубенко та завідуючий
культпросвітом армії В.Волін. Оригінал договору на сьогодні не віднайдено,
зрештою його планомірні пошуки ніколи не проводились. Перекази його змісту,
що приводяться в різних місцях, зроблені на основі спогадів людей, скільки-
небудь знайомих з ним. На сьогоднішній день можлива лише наближена
реконструкція.
Г.Кузьменко згадувала, “що договір про перемир'я укладався аби не
проливати української крові”. Обидві сторони зберігали свою самостійність
згідно з принципом “військового нейтралітету” - продовжує П.Аршинов.
“Обидві сторони зобов'язувались вести боротьбу з генералом Денікіним” -
повідомляє В.Білаш, “до повного знищення білих” - додає більшовицьке
донесення. В разі перемоги УНР зобов'язувалась надати махновцям територію
для побудови на ній “Вільного радянського ладу”.
Пункти угоди, що торкались безпосередніх військових справ, досить
докладно виклав В.Білаш. Махновці зобов'язувались узгоджувати свої
оперативні плани з штабом головного отамана армії УНР. РПАУ/м/ отримувала
боєзапаси й спорядження від армії УНР. Хворі й поранені махновці
розміщуються в петлюрівських лазаретах, де повинні отримувати належне
лікування. Для дислокації РПАУ/м/ в даний момент відводиться територія
шириною в 40 і глибиною в 60 верст. Махновська пропаганда за цими межами
заборонялась.
Трагедія ситуації полягала в тому, що ніякі акти доброї волі, типу
турботи про поранених, вже не могли переконати Н.Махно в тому, що з ним
ведуть чесну гру. Головною причиною подібної впевненості стали навіть не
звістки про контакти петлюрівців з денікінцями, а відомості про існування в
РПАУ/м/ внутрішньої змови.
Результати впливу українських активістів на Н.Махна не вдовольнили їх
запитів. Посилаючись на важке військове становище, Н.Махно не пішов на
негайне затвердження гасел національного визволення, перенісши їх “до
кращих часів у площину теоретичної дискусії”. Навіювало тривогу і
повернення до армії російських анархістів. В цих умовах “українська група”
зважились па організацію змови з метою підпорядкування РПАУ/м/ командуванню
УНР.
Джерела, що проливають світло на ці події, вкрай убогі, що пояснюється
таємним характером справи. І.Тепер каже тільки, що змова були. І, що
вірогідніше всього, українську групу заслало петлюрівське командування, що
відображає офіційне сприйняття цих подій керівними махновцями. Досить
конкретні відомості наводить В.Дубровський, посилаючись на свого
інформатора Р.Копчунского, а той на почуте від Х.Шпоти під час його візиту
до петлюрівців. З його слів, Х.Шпота вступив в змову з Ф.Щусем на випадок
зміщення Н.Махна з посади командуючого на користь Х.Шпоти, отримавши в
цьому підтримку Г.Кузьменко. Шанс для заколоту був втрачений тому, що
Н.Махно дізнався про існування змови. По подальших його діях можливо
визначити, що знання про змову було вкрай поверховим. Ані конкретних
задумів, ані імен учасників Н.Махно не знав. Зрозуміло, що після випадку з
Н.Григор'євим Н.Махно повинен був відчувати особливу чутливість до випадків
таємних змов, а малопоінформованість давала простір для фантазії.
Спроба змови привела до протилежних наслідків, ставши головною
причиною переходу махновців на антипетлюрівські позиції й випуску
відповідної відозви. Більш того. Н.Махно вирішив помститися, організувавши
замах на життя С.Петлюри і вступивши в зговір з групою вороже настроєних
проти С.Петлюри галицьких офіцерів. Спільний план зазнав невдачі. Особиста
зустріч лідерів, під час якої планувалося вчинити замах, не відбулася, але
ні про яку співпрацю після подібних додій не могло бути і мови.
Укладена угода не вирішувала всіх протиріч, але багато в чому готувала
їх вирішення. Сторони визнавали право на взаємне існування, створювали
об'єднаний фронт проти спільного ворога. В разі перемоги передбачався
розподіл сфер впливу в Україні і можливо федеративний характер її
існування. Оцінити втрачені перспективи можна, нагадавши ситуацію листопаду
1918 р., коли згідно донесень розвідки УНР, чисельність РПАУ/м/ досягла
100000 чол., перевищивши чисельність державних армій, відступаючих і
уражених епідемією. Тоді штаб Махно знову відвідав Ю.Тютюнник, але вже як
прохач, згодний за озброєння повстанців Київщини визнати зверхність
РПАУ/м/. Та надто багато довіри було втрачено за цей час. “УНР - наш
класовий ворог, - кричав Н.Махно на Ю.Тютюника – жодної гвинтівки я не
відпущу для цього імперіалістичного васала”.
З осені 1919 р. махновські програмні документи й друкові органи
висувають претензії щодо розповсюдження руху всю територію України і його
гегемонію в політичній репрезентації країни, По суті претендуючи на новий
варіант української ідеї, затвердженої в Декларації РПАУ/м/. Згідно з її
положеннями, Україна стала колискою “третьої” революції, що має охопити всю
Україну і “визволити її від всіх сальників і владників”. “Путь к свободе”
