розвивав ідею: “Ми повинні прийти трудящим на допомогу з об'єднаними
зусиллями, встановити знамена трудового народу по всій Україні від крайньої
півночі до крайнього півдня”. В зверненні українського “трудового народу”
від 7.ХІІ.1919 р. Н.Махно закликав надати руху загальної підтримки. Тут же
містися апеляції загального змісту до світової громадськості, що мала
зрозуміти сутність українських подій і стати на заваді узурпаторам влади на
Україні”, серед яких значився і “ворог революції” Петлюра.
Справжнім рупором патріотичної пропаганди стала полтавська газета
“Анархіст-повстанець”. Згідно з її визначенням “Анархо-махновський рух на
Україні є рух самобутній, національний”. Ця ж таки газета запитувала: “В
чому спасіння української нації? Який ідейний рух дійсно спасе українську
націю, її свободу та незалежність? Відповідь ясна. Сам народ уже давно
усвідомив, що єдине його спасіння в анархізмі, безвладній трудовій
федерації, що є єдино вільна незалежна організація, яка повинна привести
націю до давноомріяної свободи і процвітання українського народу”.
Махновці доклали багатьох зусиль, аби залучити на свій бік масу
українських повстанців, особливо влітку 1920 р., після звістки про союз УНР
з Польщею. Махновська преса кілька днів повідомляла про колишніх
петлюрівців, що вступали в РПАУ/м/. Так, влітку 1920 р. на Полтавщині до
махновців приєдналися загони петлюрівських отаманів Скирди та Молчанова. За
свідченнями члена ЦК УПСР Лизанівського, Махно створив з полтавськими
повстанцями спільний штаб і писав у відозвах, “що український народ треба
визволити від великоросів, але ні я, ні Петлюра не захистимо вас,
захищайтесь самі. За нами йде Врангель, а тому озброюйтесь!” Винниченко
додає, що відозви Н.Махно мали підпис: “Син України”.
Постійних зв'язків махновців з урядом УНР в цей час не було. Існують
лише окремі свідчення про відвідини махновського табору представниками
петлюрівського проводу в липні 1920 р. та в січні 1921 р. Начальник
махновського штабу В.Вілаш свідчив на допиті: “не було ніяких офіційних
зв'язків з петлюрівськими з'єднаннями за винятком випадкових, так як
петлюрівці боялися нас як опозиційний табір і уникали зустрічей”.
В квітні 1921 р. пройшло обговорення проекту 2-ї Декларації РПАУ/м/,
де не прямо закликалося до поновлення союзних відносин з українськими
державниками. Н.Махно вбачав у цьому чи не єдиний вихід з ситуації, коли
треба було створити якомога потужніший антибільшовицький фронт. Про те, що
Н.Махно реально розраховував затвердити цей документ, свідчить той факт, що
напередодні, в кінці лютого, він вступив у відносини з “Комітетом
врятування України”, очолюваним отаманом Струком і через деякий час мав
прибути до нього для випрацювання плану спільних дій. І.Тепер говорить, що
сутність проекту зводилася до “національного визволення України”. Однак
штаб та Рада революційних повстанців України не підтримали командарма. Дві
течії українського визвольного руху розходились назавжди. В 1921 р.
махновці подекуди співробітничали з петлюрівцями на місцевому рівні, але
питання союзу між ними до рівня практичної реалізації школи більше не
порушувалося.
Національний характер руху в 1920-1921 рр. визнавав і М.Кубанін:
“Нападки махновських газет і самого Н.Махно спрямовані проти “московських
насильників”, відозви рясніють все більше і більше фразами типу “звільнення
рідної України від російського гніту" і т.п. Заключним актом, що повинен
був оформити перехід махновців у табір шовіністів, був вихід спеціального
універсалу про визволення “неньки України”. Цей акт не встигли випустити
через втечу до Румунії. В 1928 р. Н.Махно написав спростування
вищенаведеного, стверджуючи: що М.Кубанін свідомо перекрутив ідею підтримки
місцевої автономії з метою створення засад для обвинувачення Н.Махна в
націоналізмі. На жаль, Н.Махно не приводить ніякої конкретної інформації
щодо цього періоду, а його ствердження, що Г.Кузьменко навіть не намагалась
схилити його до української ідеї, не співпадає з усім комплексом історичних
відомостей відносно неї.
Написані в 20-30 роках мемуари Н.Махна виявляють в ньому людину, яка
гостро визнає свою власну національну приналежність і не полишена
патріотизму. Мемуари містять в собі велику кількість промов, спеціально
написаних Н.Махно, в яких пояснюється банкрутство українського державні
державницького руху і правильність махновської програми. В мемуарах навіть
можна знайти абзаци, де описуються якості української революційної душі.
Н.Махно писав російською мовою, але в передмові до 1 тому він в першу чергу
повідомляє: “Про одне лишень доводиться жалкувати мені, випускаючи цей
нарис у світ: це - що він виходить не на Україні і не українською мовою.
Культурно український народ крок за кроком прямує до повного визначення
своєї індивідуальної своєрідності і це було б важливо. Але в тому, що я не
можу видати свої записки на мові свого народу, провина не моя, а тих умов,
в яких я знаходжусь”.
В.Волін, коментуючи мемуари Н.Махна, визнавав, що у останнього: “...
проступав, поряд з фанатичною вірою в селянство (до того ж саме в
українське селянство), насторожене, недовірливе, підозріливе ставлення до
всього не-селянського (і не-українського). Багато в міркуваннях і вчинках
Махна пояснюється саме тими умонастроями”. Постать Н.Махна дуже показова.
Якою б не була його власна національна свідомість, його відданість
анархізму значила, що він не міг прихильно ставитись до націоналістичної
ідеології. Н.Махно селянин за світоглядом і його приклад може допомогти
зрозуміти селянське ставлення до національного відродження.
Стосунки Н.Махна з українською культурою вельми специфічні. При всій
своїй любові до рідного краю, він під час ув'язнення дозволив русифікувати
себе лінгвістичне. До свого шлюбу з Г.Кузьменко (осінь 1918 р.) Н.Махно
розмовляв російською мовою і вважав мову другорядною ознакою національної
приналежності. Проте йому таки довелося вивчити рідну мову заново. Н.Махно
визнає, що влітку 1918 р. говорив українською настільки погано. що
соромився себе. Проте, зустрівшись з Н.Махно у вересні 1919 р., М.Ірчан
відзначав, що Н.Махно говорив на рідній мові добре. Проте лише говорив, не
наважуючись писати літературною мовою. В листі до українських анархістів
США Н.Махно сповіщав, що опублікує свої мемуари українською мовою, як
тільки знайде перекладача. Перекладач так і не знайшовся аж до самої смерті
Н.Махна. В світлі цих фактів запевнення про можливість авторства Н.Махно
кількох віршів, написаних українською мовою, виявляють свою повну
безпідставність.
Відступ загону Н.Махна в Румунію в кінці серпня 1921 р. не розглядався
ним як кінець політичної діяльності. Залікувавши рани, Н.Махно взявся за
організацію в Галичині національно-визвольного повстання проти польської
влади. 22 липня 1923 р. махновці запропонували уряду УСРР проект нової
угоди. Одним з його пунктів була пропозиція надання махновцям військової
допомоги в їх антипольському повстанні. Довідавшись про подібні наміри,
польська влада піддала Н.Махна суду по звинуваченню в підготовці заколоту.
Спроби Н.Махна почати “українізацію” серед анархістів-емігрантів не
мали жодних результатів. В 1926 р. газета “Дело труда” опублікувала його
статтю “Кілька слів щодо національного питання”, в якій висувався проект
створення спеціальних україномовних агітаційних груп. “Українці говорять по-
українському, і через частку націоналізму, вони часто не слухають
прибульців, які не говорять рідною мовою, якщо зараз анархісти мають дуже
слабкий ідеологічний вплив на українське село, це через те, що, групуючись
по містах, вони не приймають до уваги національної мови українського села”.
Ініціатива Н.Махна не дістала розвитку. Єдиною його підпорою стали дві
анархістські групи, організовані в США, що випускали газету “Воля України”
і здійснювали роботу в середовищі галицьких робітників, проте їх утворення
не було результатом старань Н.Махна. Ілюструючи відірваність ідей Н.Махна
від української діаспори, Ф.Мелешко із зловтіхою сповіщав, що на похоронах
“Батька” був присутнім лише один українець, його жінка. Подібні настрої
однак підтримувалися не всіма. Газета “Громадський голос” (Львів),
повідомивши про сумну подію, додавала: “Махно виявив великі стратегічні
можливості і коли б був приєднався до загальної української визвольної
боротьби, то хто знає, може Україна була б сьогодні вільною та незалежною
державою”.
Не дивлячись на використання російської мови та інтернаціональні
гасла, ідеологію махновського руху ніяким чином не можна числити
антиукраїнською, хоч вона й протистояла політичним цілям більшості партій
національного українського руху. В ході свого розвитку махновський рух
витворив оригінальний різновид української ідеї, який одначе не дав
загального позитивного результату і не призвів до досягнення суспільної
консолідації України.
Те, що УНР не знайшла спільної мови з РПАУ/м/, обернулось трагедією
загальнонаціонального масштабу. Розрізнені українські сили були поодинці
зломлені переважаючою військовою силою більшовиків. Провина лежить на обох
таборах. І на Н.Махно, котрий виступав безкомпромісним прихильником лише
власного варіанту національного суверенітету, і на діячах УНР з їх
ставленням до повстанства як до національне незрілого руху. Зневажання
української держави негайними селянськими вимогами викликало врешті-решт
недовіру українського села до держави, обумовивши її невідворотну загибель.
Висновки
Якщо коротко підсумувати висловлене, то висновки можуть бути такі:
непересічний скарб особистості і постаті Н.І.Махна ще належить
очистити від нашарувань прокомуністичних і посткомуністичних часів;
його творчий спадок слід ретельно вивчити і зробити надбанням
якнайширшого кола людей нинішньої України;
вже час подбати про створення відповідних центрів по обранню,
зберіганню і публікації спадщини Н.І.Махна;
як і час подумати про увіковічення пам'яті цього гуляйпільця,
останнього запорожця, який поклав свою долю і життя за свободу.
Не ми сучасні потрібні Н.І.Махнові, а він нам потрібен. З цього
давайте виходити і це браги в дорогу, в яку вирушаємо. І побажаємо собі
терпіння і стійкості на цьому шляху.
Список використаної літератури
1. Н.Махно и махновское движение. Сост. Г.А.Борисов, Д.Ю.Мешков, М.А.Скон.
– Днепропетровск: Акционерное общество «DAES», 1993. – 78 с.
2. Історичний феномен Гуляйполя. Політична і військова діяльність Нестора
Махна: Матеріали науково-теоретичної конференції. – Запоріжжя: Просвіта,
1998. – 152 с.
3. Аршинов П.А. История махновского движения. – Запорожье: «Дикое поле»,
1995. – 195 с.
4. Тимощук А.В. Анархо-коммунистические формирования Н.Махно (сентябрь1917
– август 1921). – Симферополь, 1996. – 83 с.
5. Махно Нестор. Воспоминания. Книга 1. Русская революция на Украине. –
Париж, 1929. Книга 3. Украинская революция. – Париж, 1937.
6. Телицын В. Нестор Махно. – М., 1998. – 448 с.
7. Шубин а. Махно и махновское движение 1917-1921 гг. // Дружба народов. –
1993. - № 3-4. С.56.
8. Українське державотворення: словник-довідник / За ред. О.М.Мироненка. –
К., 1997. – 560 с.
9. Политические деятели России 1917 г.: Биографический словарь. – М, 1993.
10. Антонов-Овсиенко В.А. Записки о гражданской войне. – Т.2. – М., 1996.
11. Тимощук А.В. анархо-коммунистические формирования Н.Махно. –
Симферополь: Таврия, 1996.
