невід'ємну частинну спільної комуністичної держави і плацдарм для
розгортання близької світової революції.
Тому 29 червня 1918 р. Махно виїхав зі столиці РРФСР як один з агентів
РКП(б), які масово направлялися тоді у службове відрядження для організації
українського підпілля. В Курську, де знаходився більшовицький центр з
організації боротьби з гетьманом Скоропадським, він затримався майже на
місяць, зустрівся з О.Чубенком, спільником по чорній гвардії. За вказівкою
керівників РКП(б) гуляйпільські анархо-комуністи отримали від голови
Закордонного бюро ЦК КП(б)У В.Затопського фальшиві документи на імена
російських офіцерів. що втікають від більшовицького терору в Україну, і
офіцерську форму. 21 липня вони були переправлені через демаркаційну лінію
у Бєлгороді. Тут, у міському готелі “Вельвю”, діяв переправний пункт, де
від'їжджаючі отримували останній інструктаж, явочні адреси і паролі від
члена ЦК КП(б)У М. Скрипника. 25 липня підпільники досягли Гуляйполя, де
зустрілися зі своїми спільниками по експроприаціях 1917 року С.Марченком,
братами Олексієм і Семеном Каретниковими, Паньком і Захаром Гусарами.
Влітку 1918 р. охоронний апарат гетьмана за допомогою австро-німецьких
військ ще контролював становище в Україні. Селянське повстання у червні-
липні в Тарамгданському і Звенигородському повітах Київщини,
загальноукраінський страйк залізничників в липні-серпні було придушено.
Тому анархо-комуністичний гурт Махна здійснював лише окремі терористичні
акти проти службовців Державної Варти, урядовців гетьманської
адміністрації, поміщиків, заможних хуторян і німецьких колоністів. Спроба
залучити до боротьби з вартою українських гайдамаків “синежупанників”,
загін яких у кількості близько 300 чол. переховувався на дніпровських
островах у районі Звонецької Вовниги, коло Олександрійська. виявилася
невдалою. Українські козаки, як згадував Махно, незважаючи на “більшовицькі
настрої”, не пішли за анархо-комуністами.
Про перші бойові операції Махна після повернення його в Гуляйполе
залишилися свідчення лише романтично-легендарного характеру. Більшість
дослідників схиляється до думки що на початку серпня Махно, Чубенко,
Марченко і С.Каретников здійснили наскок на найближчу економію Резнікова,
де захватили 7 гвинтівок, револьвер, 7 коней і 2 сідла. Експропріація
ощадної каси в селі Жеребець Гуляйпольської волості дала 38 тис. крб., на
які було куплено кулемет американської системи Кольт, револьвер і інша
зброя. Враховуючи трофеї махновців, можна зробити припущення, що їх
жертвами стали члени так званих добровільних “хліборобських” загонів
самооборони, які утворювалися в допомогу Державній Варті для забезпечення
громадського спокою і порядку, захисту відновленої приватної власності.
Вони утримувалися і озброювалися на кошти самих землевласників. Так, 7
липня Спілка земельних власників Олександрівського повіту виділила 100 тис.
крб. на організацію такого загону.
Діяльність добровольчих збройних формувань, яка спочатку не мала
нормативно-правових засад, а здебільшого викликала вороже ставлення не
тільки у селян, що під час безвладдя грабували садиби землевласників. Так
звані “каральні загони”, які керувалися відчуттям помсти, “здатні лише без
мети дратувати населення”, - доповідав 10 серпня гетьману Міністр
внутрішніх справ І.Кістяківський. Гетьманський уряд намагався покласти край
свавіллю цих загонів і обмежити їх дії лише охороною громадського спокою та
запобіганням антивладних виступів. У циркулярі за підписом директора
Департаменту Державної Варти П.Акермана від 16 липня 1918 р. до губернських
старостів і міських отаманів, досилаючись на наказ Товариша МВС,
приписувалося “з'ясувати і доповісти: 1) які в губернії існують збройні
команди і загони; 2) як і ким вони сформовані; 3) на які кошти вони
утримуються; 4) яке їх відношення до місцевої адміністративної влади; 5) чи
бажано їх подальше існування”. Після відповідних доповідей з місць з'явився
циркуляр І.Кістяківського від 13 серпня, який офіційно дозволяв формувати
хліборобські загони самоохорони.
Захопивши зброю, махновці почали робити бандитські напади на невеликі
підрозділи і окремих військових та вартових. У зведенні від 8 серпня про
стан Східної армії Австро-Угорщини йдеться про напад кінного гурта біля
Федорівни (зараз Чубарівка) Олександрівського повіту на прямуючих до Полог
офіцерів. Були вбиті австрійський поручник Мантис і його ординарець жовнір
41 піхотного полку Шепота. Український капітан Пологовський та його
ординарець зазнали важких поранень і були пограбовані. Знайти злочинців і
покарати не вдалося. 16 серпня на австро-угорський патруль, який вислали
для проведення слідства, було здійснено напад. Чисельність нападаючих
складала близько сорока чоловік з одним кулеметом. Акція приписувалася
більшовикам, під цим означенням окупаційне командування здебільшого
поєднувало всю політичну опозицію гетьманському режиму. Безпосередньо ж
терористичних груп у районі Пологи - Гуляйполе більшовики не мали, напевно,
що наскок здійснили анархісти-махновці.
Протягом серпня - першої половини вересня активізувати свою діяльність
махновцям не вдавалося. У доповіді Катеринославського губернського старости
до МВС від 31 серпня не зазначалося випадків розбійних пограбувань і
вбивств в Олександрівському повіті, тоді як у Павлоградському такі факти
мали місце. За спогадами Махна, в цей час його група рейдувала у межах
Олександрівщини.
Загін Махна дав знати про себе лише 25 вересня черговим нападом між
Гуляйполем і Федорівною на слідчу групу, що розшукувала злочинця, який
скоїв вбивство у цій місцевості. Слідчий окружного суду, урядовець варти і
три козаки охоронної сотні були вбиті махновцями. В той же день ватага
чисельністю 13 чоловік зробила напад на піхотинців української армії, які
їхали до Гуляйполя. На відміну від перших потерпілих, українських вояків
лише пограбували, відібрали шинелі і кашкети, забезпечили агітаційним
матеріалом і відпустили. 27 вересня 1918 р. Олександрівська міська газета
“Зоря” повідомила про злочинні дії у повіті бандитської ватаги кількістю 20-
30 чоловік, озброєних гвинтівками, кулеметами і вибухівкою, яка видавала
себе за козаків резервної сотні повітового старости. Мова йшла про вбивство
12 осіб: поміщиці Гесиної, начальника Лукашеве-БразолівськоЇ волосної варти
Іванова, трьох офіцерів і двох козаків, гуляйпільського волосного старости
Чебіряка, вартового Манько і трьох австрійських вояків.
Таким чином, наведені матеріали дозволяють стверджувати, що збройні
формування Махна являли собою значну загрозу громадській безпеці, підривали
підвалини правопорядку в Українській Державі. Їх дії слід розглядати як
злочинні, а боротьбу українських підрозділів і союзного військового
контингенту проти них правомірною. Від повного розгрому махновців врятувала
революція в Австро-Угорщині і Німеччині, антигетьманське повстання
Директорії і вторгнення на територію України радянських військ. Слід також
зазначити, що в ході знищення анархо-махновських бандитів гетьманська влада
використовувала й засоби неправового характеру, під час яких страждали
невинні люди.
Розділ 2. Соціально-економічна політика Нестора Махна
Революційна епоха створює такі умови, коли в єдиному політичному
просторі стикаються та взаємодіють такі рушійні сили як: народна
ініціатива, ідеологічна влада лідера, авантюризм, анархізм тощо. Революція
змінює економічний та господарчий механізми держави, суспільства. На тлі
цього руйнівного процесу була закономірною поява в Україні політичної і
військової постаті Нестора Івановича Махна.
В історіографії стосовно цієї проблеми значне місце приділяється
політико-військовій діяльності Н.Махна і значно менше аналізується характер
економічних відносин і програмних принципів. Показовим у цьому контексті є
1919 рік - як час найбільшого піднесення політичної та військової
діяльності Н.Махна.
На початок 1919 р. вплив Н.Махна розповсюджувався на Катеринославську
губернію з центром у с. Гуляйполе Олександрійського повіту. Крім цього,
діяльність Н.Махна охоплювала Херсонську і Миколаївську губернії.
Лівобережна Україна на той час як головний регіон діяльності Н.Махна
зазнавала тиску з різних боків. З одного боку - уряд Директорії, а з
другого - Військові сили півдня Росії А.І.Деникіна, радянська влада та її
авангард Червона армія. При цьому населення лівобережних регіонів зазнавало
на собі різну економічну політику, економічну диктатуру. Наприклад, закони
про “хлібну повинність” Директорії від 9 березня і 4 липня 1919 року[8,
105], або оголошення Української Радянської республіки “вооруженным
лагерем” і перенесенням в Україну дії декрету РНК РРФСР від 11.01.1919 р.
про продрозверстку. Ця економічна диктатура створила умови формування
стійкої соціальної бази в особі селянина для процесу створення Н. Махном
“братського селянського об'єднання”.
В економічній політиці “Гуляйпольської республіки” на перше місце
виходили економічні інтереси селянства, збереження вільного ринку. Ця мета
була ідеологічно обгрунтована і закріплена на І районному з'їзді
фронтовиків-повстанців, який відкрився 23.01,1919 р. в с. Велика Михайлівка
[6, 121]. А соціальне-економічна програма була остаточно закріплена на ІІ
з'їзді повстанців Гуляйпільського району: не дозволити проведення
продовольчої диктатури радянської влади, за економічну свободу селянства.
Однак, закликаючи до вільних економічних стосунків, Н.Махно дозволяв дії,
