Жизнь и творчество С.В. Панасенко
ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ С.В.ВАСИЛЬЧЕНКО
(С.В.ПАНАСЕНКО)
Рубанського Валентина©
План
НА ШЛЯХАХ ЖИТТЯ 3
Дитинство 3
Навчання 5
Праця в школах 7
Праця в газеті “Рада” 13
Роки імперіалістичної та громадянської війни 15
Останні роки життя 15
Творчість 18
Твори про вчителів 19
Селянська тема 21
Твори про дітей 24
Новели про війну 25
Пожовтневі твори 26
Ім’я йому-народний письменник 35
Література 36
НА ШЛЯХАХ ЖИТТЯ
Дитинство
Степан Васильович Панасенко народився 8 січня 1879 року в родині
ремісника-шевця в містечку Ічні на Чернігівщині. Чимала родина Панасенків –
усіх було восьмеро – тулилася в старій, скособоченій хаті, обсадженій
кленами, ясенами, горобиною. Маленькими підсліпуватими віконцями дивилася
вона на майдан, дивилась просто й відверто, не соромлячись бідності своєї,
бо жили в тій оселі чесні роботящі люди. Батько був чоботарем, мати по
наймах за нужденний заробіток гарувала.
Не маючи власної землі, разом із старшими синами взимку займався
шевством, а влітку та восени всією родиною йшли на заробітки чи в панську
економію, чи до куркулів-хуторян.
Довгими вечорами в хаті кипіла робота: батько шив чоботи і синів
своїх старших того ремесла навчав. А менші залазили на піч і по черзі
розповідали казки, вигадували всякі дивовижні історії. Степан завжди умів
найдотепніше змостити. Був меткий, жвавий, беручкий до всякого діла.
В убогій сім’ї шанували праведне слово, пісню, жарти. Батько був
письменний (колись у дяка навчився грамоти), поважав освічених людей, знав
ціну мудрій книжці. В хаті Панасенків любили Шевченкового “Кобзаря ” і
Гоголевого “ Тараса Бульбу ”. Часом тут лунали пісні – “Ой, наступала та
чорна хмара”, “За Сибіром сонце сходить…”. Їх виводили дорослі й діти.
Значно пізніше письменник Степан Васильченко (такий літературний псевдонім
обере Степан Васильович Панасенко) згадуватиме: “Найсильніше враження
справила на мене ця трійця: Пісня, Кобзар і Гоголь, твори яким я не знаю
рівних у світовій літературі. Перегортаючи “Кобзаря”, я не один раз
пригадував усе своє життя…”
Батько дбав, щоб діти вчилися, бо у спадщину ніякого достатку він їм
не міг лишити. “Учіться, діти, - казав, бувало, - та шукайте других
шляхів”.
“Спогади про раннє дитинство остались у мене трохи хаотичні. Пригадую
зими: морози великі, а хата холодна, харч убогий, та чад, та брак одежі…
Поки діждешся того тепла. Ну, а тоді брала наша: стави, майдани, бур’яни,
крамні смітники… Забуваєш, було, що є в тебе якась там хата. Мати казала:
влітку зовсім діти дичавіють – треба якої принади, щоб залучити їх до хати.
В цей час виховання звичайно ішло “самопас” – під єдиним доглядом жаркого
сонця.
В барвистому квітникові моїх дошкільних спогадів й до цього часу
найцвітнішими збереглися чогось спогади, на перший погляд, неістотні,
дрібні.
Такі, наприклад, були мрії про срібну гору. В зимові, холодні вечори,
лежачи на полу під замурованим вікном, що його лізли льодові роги,
зігнувшись під легеньким рядном, я марив про те, що, діждавшись тепла, я
зроблю собі срібну гору. Мріяв так уперто, так довго, жагуче, що, зрештою,
почав робить підготовку. Чим реальніше, правда, підходив до цієї химерної
мрії, тим більше доводилось обмежувати її. Гора в моїх мріях усе меншала й
меншала і, зрештою, перетворилась у невеличкий обеліск, завбільшки з аршин,
облитий замість срібла, якого, звичайно, я не мав надії добути, звичайним
оливом. Почав навіть збирати олив’яні пломби по смітниках коло крамниць.
Старші брати поливали оливом “паці” – і я бачив, як його топлять в черпаку.
Коли прийшла весна, тепло, зелень, радість, ці мрії розтопились,
випарувались без сліду. Коли я пригадав їх весною, вони тоді ж здалися мені
химерними і нецікавими. Було дивно, чого я так довго і так жагуче з ними,
так гаряче водився.
Другий спогад – це звичайний червоний папірець, що й зараз він стоїть
у мене перед очима. В часи мого безпризорного дитячого бурлакування був у
мене перевесник мій, сусід і приятель, що у нас із ним була велика,
зворушлива дружба. Ми з ним часто ходили на базар межи крамниці по цяцьки,
які ми знаходили для себе по смітниках коло червоних крамниць
(мануфактурних).
Був у нас на базарі один смітник, який ми називали “Добро”, - коло
мануфактурної крамниці. Там щодня була для нас якась пожива – кольорові
шворочки, олив’яні пломби, коробочки, пуговички тощо. Одного разу ми ішли
базаром до Добра, як звичайно, обнявши один одного за шию… Раптом перед
очима – червоний папірець, перевитий сухозліткою, як макова ніжна квітка… І
таким він здався чарівним, таким знадним, що, пам’ятаю, дух забило.
Здавалось, якась стороння сила підхопила нас, як буря. Ми кинулись
навипустки до його, не добігаючи трохи, вчепилися один в одного, як
звірята, качались по піску, бились, дряпались, поки одразу вхопили обоє
разом той папірець і рознесли на дві половини.
Подержали в руках, подивились – звичайний папір. Покидали додолу,
засоромлені.”-так згадував про своє дитинство Степан Васильович.
Навчання
П’ять років ходив Степан до початкової школи в Ічні. І закінчив її
найкращим учнем. Його залишили при школі, щоб готувався до вчительської
семінарії. Минуло два роки напруженої праці. За цей час хлопець добре
опанував програму, перечитав багато книжок російського і світового
письменства (при школі була як для того часу багата бібліотека).У підлітка
виявляється нахил до літературної творчості, і він заносить у таємний зошит-
щоденник не тільки свої напівдитячі роздуми та переживання, а й записує
народні пісні, а також перші проби свого пера.
Назавжди запам’ятався Степанові той прощальний вечір, коли родичі й
сусіди випроводжали його вчитися до семінарії. Момент був урочистий. По
лавках сиділи родичі, сусіди, збоку стояла наша сім’я. Коло порога м’яли
шапки в руках куткові діти. Всі рідні були смутні. Мати плакала. Родичі
позирали на мене пильними, недовірливими очима і давали свої мені заповіти,
а сусіди давали настанови: “Пам’ятай батька, матір шануй”, “Не забувай, з
якого кола вийшов”, “Бідними не гордуй, бо сам із таких”. Зрештою під'їхав
під хату віз, що мав відвести Степана на станцію, він зробив три традиційні
поклони перед іконами, і вилетів з хати, мов на крилах. В голові у нього
було повно думок, зворушливих і радісних… А в грудях смуток. Миготіла
радісна, невиразна, пиховита думка: “Між своїм родом – батьками, дідами,
самими далекими пращурами – я перший іду до культури, до світла, перший
пробиваю ту стіну, що стоїть нам на шляху до того чарівного, такого
принадного і такого малодосяжного для нас, бідних селян, іншого світу. Я
посланець. Прощай рідне, тепле, безмежне, таке спокійне народне море…
Вернуся до тебе, проте вернуся – іншим”. І справді – вже різдвяними святами
прибув до рідної хати в пальті – замість чумарки і в кашкеті з оксамитовим
околишем.
Коростишінське семінарія була єдиною на Україні, куди приймали
здібних дітей селянської бідноти. Вступити до неї було мрією, але щастило
не багатьом, бо на казенний кошт виділялося щороку тільки 10-12 місць, а
платити за навчання незаможні батьки не могли. Тому-то вчилися в
Коростишеві переважно діти багатіїв.
Семінарія не справдила надій Степана Панасенка. “Навчання було в
семінарії трохи хаотичне, - писав він пізніше. - Часом вона більше
скидалася на музичну або співочу школу. Було чимало гультяйства.” Казенно-
схоластична програма навчання не могла задовольнити допитливого, жадібного
до знань юнака, і він опановував науку самостійно, читаючи художню
літературу, науково-педагогічні та історичні книжки. Степан ще раніше під
впливом поезії О.Пушкіна, О.Кольцова виявляв нахил до творчості, проте в
семінарії його здібності давали себе знати хіба що в обов’язкових класних
“сочинениях”, які часом набирали белетристичного вигляду. Писати ж щось
своє, вимріяне, не дозволяли умови інтернатського побуту та ще надзвичайна
скромність юнака.
Твори, позначені впливом соціалістичних ідей, писали Іван Франко,
Леся Українка, Михайло Коцюбинський. Згадаймо страйкарів з повісті
“Борислав сміється”, нескореного “вічного революціонера”, бентежних
каменярів. Згадаймо досвітні вогні, що їх засвітили мужні робітники. Таки
твори були дуже популярні в семінарії. Часто збиралися семінаристи, щоб
почитати заборонену революційну книжку, антиурядову листівку, погомоніти
про волю. В дружньому колі лунала бойова пісня “Шалійте, шалійте, скажені
кати”, лунали бадьорі та журливі мелодії рідного народу.
В семінарії Степан Панасенко вступає до літературно-художнього
гуртка. У роботі цього гуртка майбутній педагог і письменник брав
найдіяльнішу участь.
Немало води спливло за три літа. Змужніли хлопці, розуму набралися.
Настав час прощання. А далі – в путь. До якого ж берега пристане хиткий
човен його, Степанової долі?
По закінченню семінарії Степану Васильовичу було видане свідоцтво, в
яке було записане: “ Стефану Васильєву Панасенко, сину козака,
дев’ятнадцяти лет в том, что он, при отличном поведении, оказал успехи:
В Законе Божем 4
Педагогике 5
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
