Русском языке 5
Церковнославянском языке 4
Математике (арифметике,
Геометрии и землемерии) 4
Истории 4
Географии 4
Естествоведении 4
Пении 3
Чистописании,
Рисовании и черчении 4
Практических занятиях преподования 4
Гимнастике 4
Ремёслам не обучался, но обучался игре на скрипке и может обучать
пению…
Он удостаивается звания учителя начального училища и при поступлении
на означенную должность имеет пользоваться всеми правами, той должности
присвоенными.”
Осінь 1898 року. Село Потоки під Каневом. Тут по закінченні семінарії
опинився молодий учитель. Школа в старій напівструхлявілій хаті під
солом’яною стріхою. З кутків тягне вогкістю й цвіллю. Сиро, непривітно.
Майже така сама вчителева квартира. Голі стіни, голий стіл, кривоноге
ліжко, три стареньких стільці. Оку нема за що зачепитися. Сумно на душі у
Степана, жура серце діймає. Правда, його тепер величатимуть “гоподин
учитель”. Та дарма! Він зроду-віку не забуде свого мужицького коліна.
Не горнувся Степан у семінарії до поповичів та куркуленків, а тепер і
поготів не запобігатиме ласки у панів та підпанків. Нізащо в світі! Перед
ним висока місія просвітителя дітей сільської голоти. Ось до кого
слатиметься його життєва дорога.
Праця в школах
Сповнений молодечого запалу, учитель Потоцької однокласної школи
поринув у роботу. В класі – більше сотні учнів (чотири групи). Єдиних
підручників немає. До якої методики вдатися, якого способу добрати, щоб за
таких умов навчити дітей хоч по складах читати і без грубих помилок писати?
Учитель думав, міркував, зважував. І таки знаходив вихід. Його учні багато
й залюбки читали, самостійно розв’язували складні задачі. А особливо
захоплювали їх усні розповіді, перекази цікавих історій. Школярі полюбили
науку, свого наставника. Бешкетники, й ті принишкли, втяглися в роботу. А
як загорялися дитячі оченята, коли вчитель читав їм вірші, казки,
оповідання рідною мовою, коли вчив співати задушевних українських пісень.
Для дорослих молодий учитель організував вечірні класи. А згодом
утворив аматорський драматичний гурток. П’єси ставили не тільки в Потоках,
а й у навколишніх селах. Добра слава про вчителя полинула по всьому повіту.
Літні селяни любили і поважали Степана Васильовича, а молодь мало не
на руках носила. “Дихало на мене привітом, теплом могучого рідного народу,
і хотілось пірнути в його теплу глибінь, в саму гущу”, - згадував
письменник.
Бурхлива діяльність учителя не сподобалась місцевим панкам. Піп
Діановський спочатку не спускав ока з Степана Васильовича, а далі заходився
повчати: мовляв, навіщо мужикові грамота, хай краще молиться богу. Але ні
піп, ні пристав, ні урядник – ніхто з місцевого начальства так і не зміг
перетягнути на свій бік молодого вчителя.
Одного разу Степан Васильович став свідком обурливої сваволі і
знущання писарчуків у канцелярії пристава над безвинним сільським парубком.
Він писав про це в газету. Допис, навіть у переробленому, значно
пом’якшеному викладі, зчинив переполох серед сільського начальства. На
непокірного вчителя посипалися доноси губернаторові.
За розпорядженням інспектора Степана Васильовича перевели до
Богуслава. Тут на молодого учителя знову чекала клопітлива праця з
непідготовленими учнями. Клас складався з учнів різної підготовки:
одногодники, двогодники, тригодники і навіть більше, - це була 1-ша група,
кошара із сирим матеріалом, з якої за рік треба було витягнути 30-40 для
дальшої групи. Систему цю завів хитрий лис, завідуючий, якому в старші
групи доходили кращі й здібніші учні. Звичайно, при такий системі вжити
якихось методів не було ніякої можливості. Праця була хаотична, утомна й
нецікава. Завідуючий був старий лис, з медом на устах, якого, проте, радили
мені стерегтися. З попом, гонористим протоієреєм місцевого собору, при
першій прояві з його боку до себе зневаги став “на ножі”, примусивши його
поводитися чемно. Попечителя школи, лісничого удільних лісів, перед яким
вся школа становилась “на задні”, знати не хотів і не визнавав ніяких його
прав над учителем. Та найстрашніше – провінційне міщанське болото,
приниження і моральне спустошення багатьох колег, безбарвна, затуркана
місцева інтелігенція. Гидко було дивитися, як деякі вчителі згиналися в
покорі перед панами й підпанками. Але були в Богуславі й інші люди –
робітники, ремісники, яких налічувалося у містечку кілька тисяч. Серед них
жив волелюбний дух, ширилися революційні настрої. Молодий учитель охоче
спілкувався з робітниками, приходив до них, брав участь в обговоренні
громадських подій.
Молодому вчителеві не було з ким поділитися своїми болями, і він
звіряє бентежні роздуми паперові. “Разом із моєю видною для всіх працею у
мене одбувалась і друга, нічна, таємна, якої не хотів показувати нікому.
Часто після вечірньої праці, коли з школи порозходяться мої гості, я
зачинявся в кімнаті, витягував свої зшитки і писав, гортав сторінку за
сторінкою, аж поки не заглядав у вікна світанок… Папір, здається, горів під
рукою .…Це був або мій таємний щоденник, куди я заносив свої учительські
жалі та кривди, а той таємна кореспонденція, до газети, яка розросталась до
розмірів огневої статі, а то – вірші про поселенців, що мусять кидати свою
Україну”.
Так з’явилася поема “Розбита бандура” – твір про злигодні бідняків-
переселенців, надісланий автором до журналу “Киевская старина”, але на
жаль, не надрукований. Першим твором письменника, що побачив світ було
оповідання з учительського життя “Не устоял”, опубліковане в 1903 році на
сторінках “Киевской газеты”.
Письменник Є.Кротевич, що зустрічався в цей час з Степаном
Васильовичем в одному з робітничих гуртків згадує, як, розповідаючи про
загальний страйк робітників у Києві, учитель вигукнув:
- Починається революція, товариші!
Він і промови свої всі починав саме цим рідко вживаним тоді словом
“товариші”.
За доносом київському губернатору Панасенка незабаром звільнили з
посади. І почалося його “летюче, невпокійне учителювання”, що бувало по
троє учительських місць мусив міняти на рік. Після звільнення, сік-так, зо
всякими застереженнями й умовами, одержав місце в убогій школі в селі
Карапишах між безталанними вчителями. “Пам’ятаю: завжди курява, в класі
гамір, темрява така, що діти порозлазяться по вікнах, а маленькі граються в
жмурки. Та ще пам’ятаю, як,, вернувшись із класу молодий спітнілий учитель
кашляв кров’ю.” - писав Степан Васильович. І півроку не був, перекинувся на
Полтавщину. Тут знову осміхнулося йому примарне щастя. Школа двокласова,
гарна, з начальства ніхто не заглядає, співробітники – учителі – хороші.
Робота налагодилась. Діти люблять, люди поважають, колеги умовляють: “Годі
вам жити циганським життям, залишайтеся назавжди у нас “директором”. Ми тут
вас оженимо й прикріпимо до місця. Так більше буде з вас користі.” “А чому
б, справді не окопаться тут?” - майнула спокуслива думка. Але на другий чи
на третій день після таких думок була вже йому й кара за їх. Наказ
інспектора: за 24 години перебратися за помічника в Драбівську школу.
За інспектора там був прозваний між учительством Діоклетіаном лютим,
знаменитий своїми грубощами інспектор Кішка. Другий пакет був такий од
його: ”Приказываю… в течении 3-х часов с момента получения сего выехать из
Буромской школы…”
За пакетом зразу увійшов старшина з папером. Старшині од інспектора
теж наказ: прослідить, щоб неодмінно за 3 години учитель вибрався з школи.
Виявилось пізніше – надіслано було йому вчительську характеристику.
Відправили його до Драбівської школи.
На перший погляд, ніби йшло на добро: тут і шкільний будинок кращий,
і класи ліпше обладнані, але сум охопив Степана Васильовича: “Два вчителі –
поповичі, два законовчителі – попи, учителька – попівна. Між ними я –
селюк, пролетар.” Сіре, нецікаве існування вчителі урізноманітнювали
пияцтвом, грою в карти. Все це відбувалося в учительській, де, не маючи
квартири, мусив мешкати Степан Васильович. Важкі думи обсіли його. Ось уже
в скількох школах Київщини та Полтавщини працював і майже повсюдно одне й
те саме… “Я чув слова: учительства – то є благородна місія, учитель – то
трудівник чесний, народна нива, народна користь – “світильник цивілізації”.
Як огидли мені ці слова, як боляче вражають вони мене, яка зла, яка гірка
іронія почувається мені в них…
Учитель – то єсть вимучена, скалічена і фізично, і морально людина з
порушеним до болю чуттям; учитель – мученик, і краща частина суспільства
дивиться на його, як на мученика, як на каліку, з своїм противним жалем.
…Скиньте з нас сумні шати, дайте нам змогу працювати просто й чесно,
дайте нам людського життя, бо ми не хочемо бути каліками… Дайте нам хліба і
світу, бо ми люди, як і усі… Ви одіваєте нас у шати подвижників, але
знайте, що не сього нам треба, і на вашій совісті ми будемо стояти
обідрані, голі, голодні, темні і забиті примари, ми, народні посланці,
найкращий цвіт і сік нашого народу.
Та я ж не хочу бути мучеником з-за одної пустої й навіть смішної мрії… Бо
те, що пише й говоре про учителя ота солодка інтелігенція, - то пуста мова,
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
