людину, котра, як назвав Тичина, “слухає революцію”. Герої письменника –
Тася і Марко з новели “На калиновім мості”, сини матері Ковалихи з “Чайки”,
оповідач з “Вітру” і “Фіалок – перебувають у стані душевного неспокою,
гарячого бажання рішуче змінити своє життя.
Ідейна зрілість Васильченка виявилась у тому, що герої його “Осінніх
новел” – революціонери. Письменник показує їх моральну чистоту, відданість
своїй справі. Це люди, свідомі свого суспільного призначення і своєї
життєвої мети. Вони вірять, що “буде правда на землі”. Однак Васильченко
уникає зображення гостроконфліктних класових зіткнень, не змальовує
революційного руху в його наочних проявах (як це ми бачимо у близькій
Васильченкові знаменитій повісті О.М.Горького “Мати”), він обирає вужчу,
але теж, без сумніву, дуже важливу сферу людської долі – сферу інтимну, і
дає відчути, як у цій сфері відлунюються бурхливі події часу.
Одне з найпомітніших оповідань циклу – “Чайка”(1930).
…Багато незгод випало на долю простої української селянки, матері
трьох синів. Усі троє “пішли в революцію” і зазнали тяжких випробувань:
“Один село проти пана поставив – сидить у Києві, другий не пішов цареві
служити – посадили в Катеринославі, а третій, той Андрійко безталанний, все
дошукувався правди, поки дали йому правди такої, що тепер лежить у Лубнах у
лікарні, помирає”. З жодним із ув’язнених синів не пощастило матері
поговорити: один помер, до другого не пустили, третього світ за очі
заслали. І віддалася мати-чайка своїй тузі, аж поки гніве Тарасове слово –
“Буде правда на землі” – не вивело її з того стану.
До краю простий сюжет. Стефаників лаконізм розповіді. “Мозаїчна”
побудова в дусі Коцюбинського. Але в кожній з цих прикмет – Васильченків
стиль.
Ліричне забарвлення авторської розповіді досягається. Зокрема,
найулюбленішим засобом письменника – введенням у твір пісні. Народно-
пісенний лад позначився на самій манері авторського викладу.
Персонажі “Осінніх новел” (“На калиновім мості”, “Фіалки”, “Лісова
новела”) – передові інтелігенти, вчителі – люди, що визначили своє місце в
лавах революційних борців. Ні заслання, ні муки катувань, ні холод тюремних
грат – ніщо не зупиняє мужніх Васильченкових героїв. Письменник розкриває
їхній багатий духовний світ, оспівує нездоланну енергію народу, його велич,
красу і силу.
В “Осінніх новелах” постійно перегукуються, перехрещуються і
поєднуються тема революції і тема юності. Герої всіх новел – молодь, у якої
думки про особисте щастя невіддільні від думок про щастя загальне. Навіть
згадки автора про весілля Тасі і Марка (“На калиновім мості”) постійно
супроводяться згадками про революційні події.
“…Так от весілля… Коні воронії, бубни, музики…
Загрібай, мати, жар-жар,
Буде тобі дочка жаль-жаль…
Разом: - Радість, воля… Маніфестації, співи, мітинги, організації…
А далі, як сніг серед літа, - драгуни!..
А далі козаки! А далі засвистіли лютим вітром нагаї, закружили вихрі.
Ось тобі весілля! Ясну молодість, карі очі, співи – все закружило, понесло-
понесло, як у бурю зорваний лист…”
Вміння в поразці побачити майбутню перемогу, яке чітко виявилося в “Осінніх
новелах”, - це вміння розглядати події у їхньому “зв’язку з ходом життя”,
вміння, яке ми помічали і в “шкільних творах” Васильченка, назвавши його
серед найважливіших ознак методу соціального реалізму.
В останні роки життя Степан Васильченко звернувся до образу
Т.Г.Шевченка. він хотів написати повість “Широкий шлях” – невелике полотно
про генія українського народу, яке мало складатися з п’яти частин, але
встиг завершити тільки першу частину – “В бур’янах”, що стала одним з
найкращих художніх творів про дитинство Тараса Шевченка.
“Широкий шлях” – одна з “недоспіваних пісень” Васильченка, як називав
він свої незакінчені твори. Але з першої частини, планів і начерків
рукопису ясно бачимо прагнення автора до нового для нього жанру
біографічної чи навіть соціально-психологічної повісті. Розширення жанрових
меж теж ознака творчої еволюції, властивої Степану Васильченкові.
Визначний прозаїк час від часу брався і за перо драматурга. Першу
п’єсу “Чарівниця” він написав ще в 1902 році. Спроба не вдалася (невисока
сценічність, рихла композиція, бліді характери дійових осіб). Зате друга
його п’єса – водевіль “На перші гулі” (1911) – річ високохудожня. Вона
привернула увагу визначного майстра українського театру Миколи Садовського,
ставилась на професійних і аматорських сценах. Однією з характерних рис
Васильченка-новеліста є майстерність драматургічної організації матеріалу.
Гортаючи сторінки драматичних творів письменника, можна помітити і зворотне
явище: характерний ряд прикмет, що видають в авторові новеліста. Та й сам
Васильченко погоджувався, що деякі з його п’єс, “як справедливо зазначала
критика, швидше скидаються на новели, ніж на драматичні твори, і їх… більше
читають, ніж виставляють”. До новелістичних ланок драматичних творів
насамперед слід віднести одноактовість, тобто стислість обсягу, лаконізм
сюжету, значимість сюжетних ситуацій і мізансцен. “Одноактовність” як
ознака драматургічної майстерності Васильченка полягає не лише в
“короткості” його п’єс. Це і вкрай сконцентрована дія, і змалювання
характерів, що дає можливість глядачеві сприймати їх одразу ж, а не в
процесі їх повільного розвитку і вияву; це, нарешті, лірична стихія, що
наскрізь переймає сюжет.
Усі ці риси особливо відчутні у п’єсі, яку вважають найкращою в драматичній
спадщині письменника, - “На перші гулі”.
У п’єсі все невимушене, до краю просте: від невибагливою інтриги до
чіткої окресленості характерів. Васильченкові характери вражають
колоритністю, духовним багатством, життєвістю. В центрі уваги автора –
представники двох поколінь: з одного боку – літній Савка і його дружина, а
з другого – сімнадцятилітня Оленка і парубок Тиміш. Савка не пускає Оленку
на перші гулі, хоч і розуміє, що нічого протиприродного в бажаннях дочки
немає. Олена ж, хоч і поважає батька, чинить йому “недозволенно” різкий
опір. Обидва покоління, хоч якими антиподами вони видаються з першого
погляду, - об’єднані органічною спадковістю долі і характерів. “Конфлікт”
не має якоїсь серйозної, сказати б, класової основи, - тому й розв’язується
він у доброзичливо-гумористичних ситуаціях. Це не конфлікт пана-
монопольщика з селянами (“Мужицька арихметика”) – це суперечка молодості зі
старістю, суперечка, у якій перемагає молодість і яка, незважаючи на це,
закінчується їхнім примиренням. Звідси – м'який гумор усіх сюжетних
колізій, гумор характерів і стосунків. Гумор поєднується з ліризмом. Це
поєднання – невід’ємна особливість творчого стилю Васильченка – виразно
втілюється і усій його драматургії і споріднює її з новелістикою.
У окопах світової війни, під гуркіт гармат народилася лірична комедія
“Не співайте, півні, не вменшайте ночі” (1917). Васильченко – автор п’єс
“Зіля королевич”, “Недоросток”. Він багато і натхненно працював над
створенням народного героя України – Кармалюка.
Працюючи в школі, Степан Васильченко пише невеликі драматичні твори,
призначені для учнівської самодіяльності. Заслуговують, зокрема, на увагу
його п’єси-мініатюри про Тараса Шевченка.
У феєрії “Минають дні” (1923) сюжетна колізія грунтується на темі
відстоювання народом пам’яті великого поета від блюзнірських наскоків
хулителей його революційних ідей. Царські поліцаї, які намагаються
перепинити шлях трудящим до дорогої могили, розуміють роль “поета в
селянській одежі” у наростанні визвольної боротьби народу. Клятвою вірності
великій справі боротьби за новий світ, за світле майбутнє звучать слова
Дівчини, звернені до монумента поетові. Дівчина прикрашає могилу Кобзаря
червоним прапором, пронесеним на грудях через кордони охоронців. Драматург
органічно поєднав Шевченків текст з діями і вчинками своїх героїв. Взявши
за назву своєї п’єси Шевченкова рядки, акцентувавши на думці поета
революціонера про боротьбу самовідданої боротьби за волю, Васильченко
показав ті нові сили, які виступали за революційне оновлення світу.
Драматична композиція “Під Тарасове свято” (1924) викликає інтерес не
тільки майстерним використанням шевченкових текстів, а й правдивим показом
того нового, що з’явилося в післяжовтневому селі. Різким дисонансом у нудне
читання селянином Михайлом якоїсь церковної книжки вривають живі голоси
школярів, що декламують полум’яні Шевченкові вірші.
Виступав Степан Васильченко і як перекладач. Особливо захоплювали
його твори російських авторів, які в формуванні письменницького хисту
Васильченка відіграли першорядну роль. Степан Васильченко перекладав
М.Лескова, М.Гоголя, О.Серафімовича, В. Короленка і робив це з великою
любов’ю та натхненням.
Дожовтнева творчість Степана Васильченка глибоко демократична.
Письменник створив правдиві картини життя трудового народу, картини,
романтично забарвлені, соціально загострені. Герої Васильченка не
поступаються своїми гуманістичними принципами, не перетворюються в
моральних покручів, не стають жалюгідними й нікчемними. Навпаки, мужні й
далекоглядні, вони глибоко вірять у світлий завтрашній день.
Оптимістичним звучанням, красою колективної праці, романтичним
сприйняттям дійсності позначені твори, написані в роки Радянської влади,
коли Васильченко перейшов на позиції соціалістичного реалізму. Його герої –
мрійники і романтики – земні й правдиві, як саме життя.
В радянський час творчість Васильченка ідейно та художньо
збагачується, поглиблюється політичний світогляд письменника. Нових рис
набуває його індивідуальний художній стиль. Краса образного вислову,
мелодійність мови, задушевний ліризм, точність і глибина психологічної
характеристики, народно-пісенні мотиви – всі ці ознаки стилю Степана
Васильченка стають ще яскравіші, виразніші, чіткіші. Твори письменника
останніх літ відзначаються стрункішим сюжетом, ясністю ідейно-художньої
характеристики, глибокою, емоційно наснаженою думкою, лаконізмом і
досконалістю мови.
Ім’я йому-народний письменник
“Він був для нас як батько, - згадує вчитель 187-ї школи міста Києва
П.М.Крупський. - Завжди спокійний, лагідний. Коли, здавалось, треба було
гримнути, він іронічне щось скаже, і це впливало незрівнянно більше. А з
яким задоволенням слухає, було, і привітно посміхається, коли хто гарно
розказує урок, а коли хто не вивчить, він похитає головою і скаже: “Хай так
буде, як вирішили ви , бо ж громада – великий чоловік”.
Чергував часто Степан Васильченко у дитбудинку вечорами і дуже любив
слухати коли ми співали. А то й сам, бувало, просить: “Дівчатка й хлопці,
ану давайте разом що-небудь заспіваємо”. А ми знали, що він дуже любив
співати українських народних пісень, і особливо “Запрягайте коні в шпори”.
Ну, а співали ми так, що люди на тротуарах зупинялись і слухали нас.
Степан Васильович був справжнім режисером. Він не тільки писав п’єси,
інсценізації для нашого драмгуртка, але й сам ставив їх, вкладаючи в цю
справу всю душу. А хто з нас сам робив спроби писати, завжди радився з
учителем. Він почитає, вкаже, що не так, і завжди підбадьорить: “На перший
раз – добре!”.
Для письменників-реалістів, що виступали в літературу 20-х роках,
високохудожня і демократична творчість Васильченка була надійним
орієнтиром. Чи не тому академік О.Білецький знаходив барви Васильченкової
палітри у творчості молодого П.Тичини? чи не тому Максим Рильский, який
називав Васильченка поетом української природи, залюбленим у слово і в
пісню народу, відчув його вплив у пейзажних зарисовках Остапа Вишні і в
пісенному ритмі новел Г.Косинки? що ж до літератури для дітей і юнацтва, то
тут і Головка, і Копиленка, і Донченка, і багатьох інших єднає з
Васильченком безпосередній спадкоємний зв’язок.
Талант Степана Васильченка неповторний, невмирущій. Його твори
озвучують в людських серцях найпотаємніші ліричні струни, оживляють веселі
усмішки, утверджують високі пориви до краси і гуманізму.
Література
1. О. Непорожній, В. Олійник. Степан Васильченко. – Твори.
2. Б.Деркач. Степан Васильченко. – Вибрані твори.
3. П.Хропко. З виру народного життя.
4. Майстер прози поетичної СТЕПАН ВАСИЛЬЧЕНКО - (збірник)
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
