Творчість велетня поетичної думки, сповнена мотивів рішучого
соціального протесту, була для Степана Васильченка високим взірцем, коли
він обстоював ідеї громадянського звучання і в своїх літературно-критичних
висловлюваннях, і в художній творчій практиці. Органічно увійшовши в
свідомість Васильченка, у світ його художніх образів, “Кобзар” створив, так
би мовити, імунітет проти впливу на нього естетичних принципів різних
занепадницьких течій.
Творчий контакт Васильченка з російською літературою був зумовлений
спорідненістю двох літературних процесів. Згадаймо зв’язки Тараса Шевченка
з російською революційною демократією, творчу співдружність Марка Вовчка і
Некрасова, неослаблений інтерес, що його виявляли до Росії і її культури
Франко, Леся Українка, Коцюбинський. Зміцнюючи російсько-українське
літературне єднання в нових історичних умовах, Васильченко тим самим
продовжив традиції своїх попередників.
Безперечно, тяжіння до російської літератури не обмежувало коло
мистецьких симпатій і уподобань Васильченка. Будучи людиною освіченою, він
знав найкращі твори світової літератури, вбачав у них досконалі взірці
техніки письма, художньої майстерності.
Твори про вчителів
Працюючи в школах, Васильченко зібрав багатий матеріал про життя
сільської інтелігенції, зокрема вчителів. Його серце обкипало кров’ю, коли
він бачив, як учитель поневіряється, але замість протесту іноді ламає шапку
перед начальством, згинається в три погибелі перед попом та жандармом,
запобігає ласки в багатіїв, пристосовується до підлоти. Таким вивів
письменник героя оповідання “Вова”. У нього “русяві кучері, сірі соромливі,
повні темного огню очі, юнацьке лице та ніжний на губах пух”. Всього кілька
портретних барв, але вони дають читачеві змогу чітко уявити зовнішність
юнака, сповненого світлих надій і поривань до прекрасного і благородного
життя.
Приїхавши в село працювати вчителем, Антін Вова хоче познайомитися з
місцевою інтелігенцією. Але після того, як пани “інтелігенти” з погордою і
зневагою відвернулись від нього, селюка, Антін Вова опиняється в гурті
п‘яниць і розпусників. Письменник не виправдовує свого героя. Учитель
мусить бути борцем, подвижником, іти до трудового народу, до своїх братів
по класу, з ними єднатися, їм, темним і зневаженим, нести “розумне, добре,
вічне”. Вова тільки на якийсь час знехтував своїми обов’язками справді
народного вчителя і жорстоко поплатився за це. Правда, поки що він ступив
тільки перший крок по слизькій стежці. Новела не викликає безнадійно-
песимістичних почуттів. Людина здібна, чесна й правдива, Вова, може,
видряпається з прірви, в яку почав сповзати.
Дечим схожий урок панської погорди і зневаги дістав також молодий,
енергійний і роботящий учитель Яків Малинка (новела “З самого початку”).
Про нього відразу полинули добрі чутки: “За тиждень усе село знало вже
нового вчителя”. Але своєю зовнішністю та невмінням поводитися межи панами
він не сподобався попечительці школи сільській багатійці Олександрі
Андріївні. Вірний служака власті імущих, “підстаркуватий, сухий інспектор з
гостреньким носом і з обличчям старого лиса” переводить учителя в інше
село, “як можна далі з вишнівської школи”. Що далі жде Малинку? Чи він
розділить долю завжди напівголодних злидарів Недбая та Петльованого, які
навіть у різдвяне свято не мають чого їсти і збирають дитячі недоїдки в
класі під партами (новела “Вечеря”), чи , може, Малинка піде шляхом
непокірного протестанта, невтомного шукача правди, як старий учитель Райко
з новели “Над Россю”?
Про Феодосія Райка змолоду “слава гуляла по всьому повіту” - слава
непокірного правдолюба. Усі прикрощі учительського життя випали на його
долю. Вісімнадцять разів перегонили його з місця на місце: “там з квартирою
зле приходилося, там піп був лихий чоловік, там урядник чіплявся, там з
голоду пропадав, звідтіль вигнали…, а радощів, ясних днів – як не було…”
Художньою удачею автора був образ другого вчителя – хитрого
кар’єриста Воблого. На фоні образу Воблого стає очевиднішим благородство
Райка. Образ Райка стверджує думку, що в антагоністичному суспільстві шлях
чесної людини устелений тернами.
Нарешті, третя дійова особа оповідання “Над Россю” - автор, молодий
учитель, що тільки розпочинає свою нелегку працю. Саме в світлі його
сприймання постають образи Райка і Воблого, як дві долі, два життя. І він
запитує себе: “Яким же шляхом я маю йти? Чи мені піти слідом за Воблим і
починати будувати собі тепленьке місце в житті; чи, кинувшись назустріч
молодим пориванням, піти тернистим шляхом, по якому йшов Райко; чи, може,
поки не пізно, лишити зрадливу, обшарпану вчительську долю іншим, самому ж
помандрувати світами шукати собі кращої…”
В оповіданні відсутні авторські сентенції. Читачеві не підноситься
готова відповідь на питання про дальший шлях героя. Проте з оповідання
ясно, який життєвий шлях обере ліричний герой: усі симпатії автора і читача
на боці непокірного Райка; його життя – подвиг, який варто наслідувати.
Оповідання “Над Россю” посідає центральне місце серед творів
Васильченка про вчителів. Це визначається насамперед тим, що авторові
вдалося на конкретних образах показати широку картину “обшарпаної
вчительської долі” в дореволюційний час, - картину, що набуває
узагальненого значення. Васильченко осуджує вчителів, які по-казенному
ставляться до праці в школі (оповідання “Роман”), карає кар’єристів (Воблий
в оповіданні “Над Россю”), розвінчує мерзенну роль душителів живої думки –
церковників (оповідання “Божественная Галя”, повість “Талант”).
Новели та повісті Степана Васильченка з учительського життя –
визначне творче надбання української літератури.
Селянська тема
Однією з соціально найгостріших тем Васильченкової творчості є так
звана селянська тема. Найкращий твір на цю тему, безперечно, славнозвісна
“Мужицька арихметика”. Ще в 20-ті роки це оповідання стало хрестоматійним.
Сюжет “Мужицької арихметики” нескладний. Замість книги “про землю і
волю”, яку селяни просять прочитати, місцевий панок дає їм старий задачник.
Дає з явним наміром поглузувати з них. Проте цей своєрідний поєдинок
закінчується поразкою не селян, а пана.
Оповідання позначене чіткістю класових симпатій автора, його
непохитним демократизмом. Васильченко виразно протиставляє “мужицьку”
правду панському праву, праву, за яким один поміщик володіє такою кількістю
землі, що, як кажуть селяни, “коли б оце на всіх хоч один той кусочок, то
було б нам, і дітям нашим”. Васильченко певен, що такий стан речей – не
вічний, що земля зрештою буде власністю селян. Звідси і оптимістичне
звучання твору.
В суто комедійній ситуації, показуючи, як селяни трактують умови
задач з підручника Євтушевського, Васильченко вдало передає вплив
революційних подій на пробудження класової свідомості українського
селянства. Всією своєю поведінкою селяни доводять свою перевагу над
монопольщиком Василем Івановичем. Вони вищі за нього своїм здоровим
світосприйняттям, своєю розсудливістю, своїм іскрометним гумором.
Васильченко не дбає про детальну характеристику всіх селянських образів.
Кожен з них наділений одним-двома характерними штрихами, що не повторюють
один одного, складаючи враження яскравого, барвистого цілого. “Руденький і
жвавий” Охрім дотепно посміюється над панськими настановами; хурщик Антін з
червоним від напруги лицем і веселими очима долає книжну премудрість; “дід
у білих штанях” доповнює читання задачника бувальщинами; “похмурий чоловік”
коментує їх згадками про гіркі пригоди селянського життя. Ці напрочуд
майстерно виписані образи вражають лаконічністю, економністю барв,
влучністю портретних рис щирим гумором. Лагідний доброзичливий гумор
пов’язаний тільки з селянськими образами. Там, де йдеться про представників
експлуататорського класу, гумор стає саркастичним, межуючи з нищівною
іронією.
Образ пана-монопольщика Василя Івановича викликає певні асоціації з
героєм новели Коцюбинського “Коні не вині”. І там і тут маємо
“народолюбця”, котрий охоче віддає данину поширеній в роки першої
російської революції моді прикидатись “братом і приятелем” трудящих.
У вступній частині оповідання перед нами “панок середнього віку,
червоненький, з круглим животиком”; розмовляючи,. Він кумедно супить
“рідненькі брови”, скошує набік око, закушує губу, сам до себе осміхається
“у руденьку борідку” або самовдоволено “хихикає”. Але той Василь Іванович,
що постає перед читачем у дальших розмовах з селянами, у вчинках, нарешті,
у внутрішніх монологах, - то вже цілком визначений суспільний тип. І в
читача немає сумніву, що Василь Іванович – це прихований ворог бідноти,
який люто її ненавидить.
Є в “Мужицькій арихметиці” ще один персонаж – селянин Литовка,
“здоровенний мужичура”, який “покірно кланяється” Василю Івановичу, “мов
той дуб у час негоди”. А негода ця – його борги, його залежність від
лихваря. Монопольщикові здається, що селяни кланяються йому з пошани. Але
вони, наче між іншим, раз у раз розкривають своє справжнє ставлення до
панка. Іронічні знизування плечима, уїдливі погляди, нарешті, спокійно-
грізна обіцянка розділити панську землю “по своїй, по мужицькій арихметиці”
– усе це виявляє справжнє ставлення народу до свого гнобителя.
Піднята в “Мужицькій арихметиці” тема селянського безземелля набула
свого дальшого розвитку в новелі “На чужину”. При створенні цієї новели
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
