Вступивши у світове співтовариство як незалежні держави, країни, що
розвиваються, з початку 70-х років все активніше прагнуть брати участь у
міжнародному поділі праці. Їхня частка у світовому промисловому виробництві
становить близько 14%, у сукупному ВВП світу - майже 18%. Значимість країн
"третього" світ)' у міжнародній економічній системі визначається їх
багатими природними та людськими ресурсами. Але ця висока
ресурсозабезпеченість є дуже нерівномірною щодо розподілу по країнах.
Приблизно 45 держав зі всіх країн, що розвиваються, мають абсолютно
переважаючу частину корисних копалин. А лише у 10 з цих 45-ти країн
виявлено більше ніж три види сировини, а в інших - всього один-два види.
Відповідно більше ніж 2/3 країн "третього" світу залежать від імпорту
сировини.
Взагалі характерною рисою економіки світу, що розвивається, є її значна
орієнтація на зовнішні ринки, і відповідно високий ступінь залучення у
міжнародний поділ праці. Експортна квота в середньому по регіону становила
наприкінці 80-х років у Тропічній Африці - 19,1%, Східній Азії - 21,9%,
Південній Азії - 10,3%, у Латинській Америці -10,4%. Частка країн, що
розвиваються, у світовому експорті у 1992 р. становила 27,4%, у світовому
імпорті - 28,1%.
На світовому ринку група країн, що розвиваються, є переважно
постачальниками мінеральної, енергетичної, сільськогосподарської сировини
та харчових товарів. Експорт даної продукції забезпечує державам, що
розвиваються, 50-100% експортних доходів. На регіональному рівні частка
сировини в експорті становить: для Тропічної Африки - 98%, Східної Азії -
31%, Південної Азії - 30%, для Латинської Америки - 66%. За рахунок
поставок з країн, що розвиваються, забезпечується задоволення більшої
частини потреб ПРК в основних видах мінеральної сировини. Наприклад, частка
країн, що розвиваються, в імпорті ЄС перевищує 90% -щодо нафти та уранової
руди, 60% - щодо бокситів і фосфатів, 50% - щодо марганцевої і залізної
руди.
Однак у зв'язку із зниженням матеріаломісткості та енергомісткості у промислове розвинених країнах частка природної сировини у міжнародній торгівлі має тенденцію до падіння.
Одночасно перерозподіляються ролі серед країн, що розвиваються, в експорті ряду традиційних товарів. Так, від 70-х до 90-х років зменшується частка Африки у загальному обсязі експорту країн, що розвиваються. Вона зменшилась майже удвічі (з 17 до 8%) за постійного зростання поставок із азіатських держав. Ті країни, що розвиваються, у яких сировина є основою експорту, гостро потребують пошуку додаткових експортних ресурсів, здатних загальмувати погіршення їхніх позицій на світовому ринку. Головним напрямком тут стала диверсифікація експорту: перероблення сировини, що вивозиться, просування на світові ринки альтернативних видів промислової продукції тощо.
Незважаючи на певну проблематичність у галузі експорту традиційних
товарів, частка країн, що розвиваються, у загальному світовому експорті
постійно і неухильно зростає. У 1992 р. вона зросла до 24,7% порівняно з
22% у 1987 р. У 1993 р. фізичний обсяг їхнього експорту зріс ще на 10%, хоч
у промислове розвинених країнах він зменшився на 1,2%. Реструктуризується
сукупний експорт країн, що розвиваються. Так. частка промислових виробів
(включаючи кольорові метали) в експорті цієї групи держав у 1991 р. досягла
57,7%. Зростає частка країн, що розвиваються, у світовому промисловому
експорті. У 1991 р. вона досягла 19,5% порівняно з 11% - у 1980 і 7,6% - у
1970 р. 90-ті роки показують, що існує постійна тенденція збільшення частки
країн, що розвиваються, у світовому експорті. У середині 90-х років їхня
частка перевищила 2,5% зі зростанням обсягу експорт промислових виробів,
Особливо відчутну роль у зростанні промислового експорту відіграють машини та обладнання. Експорт цієї групи товарів збільшився більш ніж у 90 разів, її частка становить 35,7% загального приросту промислового й 22% сукупного товарного експорту.
За цими загальними цифрами стоять неоднакові за суттю і масштабами
досягнення окремих країн. Наприклад, деяким державам за період з 1980 по
1992 рр. вдалося збільшити свою участь у міжнародному розподілі праці за
рахунок вивезення сировини (приблизно 12 країнам, зокрема Ірану, Лаосу,
Болівії, Парагваю та іншим). Інші країни власну частку у світовому експорті
збільшили за рахунок активного просування на зовнішні ринки продукції
обробної промисловості. Але найсуттєвішими тут були економічні досягнення
"нових індустріальних країн". Внесок інших країн. що розвиваються, у
збільшення промислового експорту світу набагато менший. А деякі з країн,
наприклад, найбільша африканська держава Нігерія, навіть скоротили свою
частку у світовому експорті промислових товарів.
У структурі імпорту країн, що розвиваються, головними статтями є машини
та обладнання (у середньому - 34%) та інша продукція обробної промисловості
(37%). Країни Тропічної Африки та Південної Азії також мають досить високу
частку у регіональному імпорті продовольчих товарів, відповідно 16% і 10%.
Окрім того, у Південній Азії, а також у регіоні Латинської Америки та
Карибського басейну - більше ніж 10% регіонального імпорту припадає на
паливно-енергетичні товари.
Характеризуючи загальне становище країн, що розвиваються, у світовій
економіці, важливо відзначити імовірність того, що найменш розвинені
держави все більше "виштовхуватимуться" із системи світового господарства.
Такий висновок зроблений учасниками Конференції ООН з торгівлі й розвитку
(ЮНКТАД) 1996 р. Підстави для нього дає той факт, що глобальний
торговельний пакт у рамках Уругвайського раунду передбачає скорочення
субсидій на експорт продукції сільського господарства. Це суттєво погіршує
шанси слаборозвинених держав. Собівартість пшениці, цукру, м'яса та інших
продуктів зросте. Відповідно сумарний щорічний торговельний дефіцит
найбідніших країн до 2000 р. зросте на 300-600 млрд. дол.
Зі зменшенням частки сировини та продовольчих товарів у світовій торгівлі спеціалізація на їх виробництві втрачає своє значення. Сировинна спеціалізація може відігравати лише допоміжну роль у стимулюванні економічного зростання. Для надання ж потрібної динаміки економічному зростанню треба опановувати такий сегмент міжнародного економічного обміну, як ринок промислових нескладних товарів і послуг. Тенденції розвитку міжнародної торгівлі показують: в останнє десятиріччя швидко зростає значимість та обсяги різного роду послуг.
Країни, що розвиваються, можуть активно використовувати й вже використовують свої можливості на цьому шляху. Наприклад, туризм і трудові послуги, експорт робочої сили переважно для виконання некваліфікованих робіт.
Для багатьох країн, що розвиваються, туризм давно став одним з найважливіших джерел надходження іноземної валюти. Так, для Єгипту туристичні послуги є третьою за значенням статтею отримання вільно конвертованої валюти через валютні перекази робітників, що працюють за кордоном, та іноземної допомоги. Особливо бурхливо в останні роки розвивається іноземний туризм у Туреччині (8% щорічно порівняно з 4% загальносвітового зростання туризму). Очікується, що до 2005 р. ця країна за розмірами доходів від туризму посяде шосте місце у світі. Туреччина виграє у конкуренції з основними суперниками - Грецією та Іспанією завдяки меншій вартості рекреаційних послуг.
Валютні надходження від експорту робочої сили за останні роки найвищими
темпами зростали саме у країнах, що розвиваються - 10% щорічно. Отримуючи
щороку значні суми за рахунок цього джерела, багато держав, що
розвиваються, створили у себе своєрідну експортну спеціалізацію з трудових
послуг. Лідерами у своїй групі країн тут є Пакистан, Єгипет, Марокко,
Туреччина, Ємен, Індія та інші.
Прагнення вийти із "заклятого кола бідності", стимулювати розвиток передових галузей економіки, надати динамізму усій економіці загалом вимагає активного залучення іноземного капіталу у країни, що розвиваються.
Переважна більшість країн, що розвиваються, є чистими імпортерами як
прямих іноземних інвестицій, так і позикового капіталу. На групу держав
"третього світу" припадало у 1980-1985 рр. 25% сукупних вкладень прямих
іноземних інвестицій у світі, у 1986-1990 рр. -17%. Водночас частка країн,
що розвиваються, у світовому експорті капіталу у підприємницькій формі
становила у 1980.1985 рр. - 2%, у 1986-1990 рр. - 3%.
Для збільшення кількості залучених інвестицій у державах, що
розвиваються, вдосконалюється інвестиційний клімат, формується потрібна
інфраструктура, створюються спеціальні економічні зони з особливо пільговим
режимом функціонування для іноземного підприємницького капіталу. Зусилля
багатьох з країн, що розвиваються, дають відчутний результат. За даними
Всесвітнього банку, потік приватного капіталу в економіку країн, що
розвиваються, у 1994 р. досягнув рекордної суми у 173 млрд.дол., незважаючи
на значне зниження темпів його зростання порівняно з періодом 1990-1993 рр.
Самі ж країни, що розвиваються, у 1993 р. вивезли за кордон капіталу на
суму 14 млрд. дол.
За оцінками американської консалтингової фірми "Ернст та Янг", у найближчі роки найпривабливішими з країн, що розвиваються, для капіталовкладень будуть: Китай, Індія, Мексика, Бразилія.
Приватний капітал прямує переважно у країни з динамічною економікою, що
зростає. 80% приватних інвестицій надходить всього у 20% країн, що
розвиваються, здебільшого держави Східної та Південно-Східної Азії й
Латинської Америки.
Конкретніший аналіз дає змогу виділити десять найбільших реципієнтів
прямих іноземних інвестицій у світі, що розвивається. Це Аргентина,
Бразилія, Гонконг, Єгипет, КНР, Малайзія, Мексика, Сінгапур, Тайвань,
Таїланд. На дані 10 країн і територій у 1980-1990 роках припадало 13% усіх
вкладень прямих іноземних інвестицій у світі і 68% усіх прямих іноземних
інвестицій у країнах, що розвиваються. Серед зазначених країн лідерами із
залучення прямих закордонних капіталовкладень були Сінгапур, Мексика,
Бразилія і Китай з часткою у сукупних світових вкладеннях прямих іноземних
інвестицій відповідно у 2,3%, 1,9%. 1,8%, 1,7%. Найменше прямих закордонних
інвестицій надходило у найменш розвинені країни Азії, Африки та Латинської
Америки. Їхня частка у сукупних світових вкладеннях прямих інвестицій
знизилася з 0,5% у 1970-1979 рр. до 0,1% у 1986.1990рр.
Прямі іноземні інвестиції відіграють відчутну роль у внутрішньому
капіталоутворенні лише у тих з країн, що розвиваються, які мають достатньо
високі доходи на душу населення. Так. частка іноземних інвестицій у
валовому внутрішньому капіталоутворенні держав-нафтовиробників Західної
Азії, а також Гонконгу й Сінгапуру становила у другій половині 80-х років
майже 20%. Одночасно аналогічний показник у країнах з низьким рівнем доходу
на душу населення, у середньому за той самий період був 1,5. Наприклад, у
Гані й Уганді він дорівнював 0,9, у Судані-0,2%.
