26%), кількість фермерських господарств практично залишилася на тому ж рівні - 35266 (101,4%). Загальна кількість суб’єктів малого бізнесу (за зазначеними категоріями) зменшилась на 5,2% і становила 124044 (табл. 2.3).
Абсолютне скорочення діючих малих підприємств зафіксоване у 1996 році
вперше за весь час становлення малого бізнесу в Україні. Те ж саме
стосується і середньорічної кількості працівників малих підприємств, яка у
порівнянні з попереднім роком зменшилась у 1994 році на 5%, а у 1996 році -
майже на 10% і становила на 1 липня 1996 року 938943 чол. У 1996 році
вперше відбулося також абсолютне скорочення кількості зайнятих у малому
бізнесі на 126,5 тис. чол. (-6,1%), яка становила 1944,6 тис. чоловік
(табл. 2.2).
Відбуваються певні зміни у структурі малого бізнесу і за формами
власності. Кількість зайнятих на державних малих підприємствах у 1995 році
становила 4,4%. Найбільша питома вага їх з колективною формою власності -
63,2%, з приватною - 32,3%. У 1996 році відповідно - 3,2%; 67,2%; 29,1%
(табл.2.3, мал.2.5). Майже таке ж структурне співвідношення за формами
власності і за іншими показниками, зокрема, відносно балансового прибутку
та виручки від реалізації.
Офіційні статистичні дані, незважаючи на їх неповноту, недосконалість та недостатню порівнянність, все ж таки дозволяють простежити певні тенденції щодо змін галузевої структури малого підприємництва. Практично в усіх галузях господарства України не спостерігається різкого коливання питомої ваги сектора малих підприємств. Однак, насторожує той факт, що не відбувається тенденції до росту питомої ваги чисельності працівників малих підприємств, які спеціалізуються на виробничій діяльності. Так, у 1993 році в торгівлі, громадському харчуванні, матеріально-технічному постачанні, заготівлі і посередницькій діяльності було зайнято 252,6 тис. чоловік, тобто 24,3%, у 1994 році цей показник становив 29,1%, у 1995 - 34,5%. Таким чином, у зазначених галузях у 1995 році працювала понад третина працівників малих підприємств.
Водночас слід зазначити тенденції зменшення питомої ваги зайнятих саме
у виробничому секторі. Так, за період з 1993 року по 1995 рік питома вага
працівників малих підприємств у промисловості скоротилася з 25,1% до 21,1%,
у будівництві - з 25,5% до 22,0%, у сільському господарстві - з 1,2% до
1,0%. Майже вдвічі скоротився цей показник у науці та науковому
обслуговуванні - з 6,1% до 3,4%.
У зв’язку з нестабільністю стану української економіки та законодавства значна частина малих підприємств диверсифікує свою діяльність і, по суті, вони є багатопрофільними підприємствами. Це істотно підвищує їх становище на ринку за рахунок внутрішнього перерозподілу ресурсів і діяльності в різних сегментах ринку.
| Таблиця 2.3 |
|Кількість працівників, зайнятих на малих підприємствах різних форм |
|власності у 1992-1996 рр. |
|Роки |Середньооблікова |За формами власності (%) |
| |чисельність працівників| |
| |(чол.) | |
| | |державна |колективна |приватна |інші |
|1992 |910900 |25,6 |34,9 |33,5 |6,0 |
|1993 |1038000 |16,4 |41,4 |37,3 |4,9 |
|1994 |986400 |7,0 |52,0 |37,5 |3,5 |
|1995 |1042400 |4,4 |63,2 |32,3 |0,1 |
|1996 |938900 |3,2 |67,6 |29,1 |0,1 |
|Розраховано за даними Міністерства статистики України |
|1 станом на 01.07.1996 р. |
Враховуючи важливість для України аграрного сектора економіки, доцільно
проаналізувати тенденції розвитку фермерських господарств (табл.2.1).
Найбільш високий темп їх приросту (699,8%) був відмічений в 1992 році. В
наступні роки він зменшувався: в 1993 році - 188,9%, в 1994 році - 115,3%,
в 1995 році - 108,7% та в 1996 році, станом на 01 жовтня, - 101,7%. Така ж
тенденція, але з трохи меншою інтенсивністю, відмічається і в зміні площ
сільськогосподарських угідь, що були надані фермерським господарствам
(1992р. - 736,3%; 1993р. - 191,0%; 1994р. - 125,3%; 1995р. - 112,4%; 1996р.
- 104,3%). В 1991 році найбільша кількість фермерських господарств була
розташована в Південно-Західному економічному районі - 48% від їх загальної
кількості. На Донецько-Придніпровський та Південний економічні райони
припадало відповідно 30% та 22%. Але в наступні роки в Донецько-
Придніпровському та Південному економічних районах фермерські господарства
розвивалися більш інтенсивно, тому в 1995 році на ці райони припадало по
37% їх загальної кількості, а на Південно-Західній економічний район - 26%.
На 1 жовтня 1996 року в розрахунку на одне фермерське господарство
припадало в середньому по Україні 23га сільськогосподарських угідь. В
розрізі регіонів цей показник має також значні відмінності. Найбільш
високим він є в Луганській області (42га), а найбільш низьким в
Закарпатській області (4га). Вищим від середнього по Україні він є в
областях: Дніпропетровській (29га), Запорізькій (32га), Кіровоградській
(36га), Полтавській (27га), Сумській (29га), Харківській (34га),
Херсонській (34га) та Чернігівській (30 га). Нижчим від середнього по
Україні він є в Автономній Республіці Крим (16 га), та в областях:
Вінницькій (22 га), Волинській (16 га), Житомирській (18 га), Івано-
Франківській (9га), Львівській (12га), Миколаївській (21га), Одеській
(15га), Рівненській (13га), Тернопільській (15га), Хмельницькій (22га) та
Чернівецькій (6га) (мал. 2.6). Така розбіжність цього показника
пояснюється, з одного боку, особливостями ведення сільського господарства в
різних економічних районах, а з іншого - різним ставленням до розвитку
фермерства з боку регіональних та місцевих органів державної влади, що, у
свою чергу, підтверджує відсутність чіткої державної політики розвитку
фермерських господарств.
Зворотною реакцією з боку населення на різні підходи регіональних та
місцевих органів влади до розвитку фермерства є кількість поданих заяв про
бажання стати фермером. Так в 1995 році найбільша їх кількість зафіксована
в областях: Одеській (418), Донецькій (218), Закарпатській (252),
Дніпропетровській (234), Миколаївській (226), Запорізькій (214), Київській
(137), Кіровоградській (163) та Херсонській (130). Найменша кількість заяв
подана в областях: Чернігівській (7), Житомирській (17), Хмельницькій (19),
Вінницькій (22), Тернопільській (26), Чернівецькій (26), Рівненській (33),
Львівській (38) й Черкаській (43).
Потяг людей до вільного господарювання, традиції шанувати землю-
годувальницю, активність населення зобов’язували і зобов’язують владні
державні структури проводити земельне реформування виважено, враховуючи
регіональні особливості і, звичайно, спираючись на чинне законодавство.
| “Люди делятся на капиталистов и социалистов. И тем и другим |
|деньги нужны. Это их объединяет. |
|А разъединяет их метод, которым они деньги добывают. |
|Если капиталисту нужны деньги - он упорно работает. |
|Если социалисту нужны деньги - он бросает работу, да еще и |
|других подстрекает делать то же самое.” /В. Резун/ |
Так, наприклад, Івано-Франківська область першою в Україні розпочала
комплексну реформу землі. Тут єдині в Україні не пішли шляхом суцільної
передачі земель у колективну власність, а насправді забезпечують своїм
жителям добровільний вибір форм власності та господарювання. І як наслідок,
індивідуальний сектор, що використовує 53 відсотки усіх
сільськогосподарських угідь, виробляв у 1996 році три чверті валової
сільськогосподарської продукції. Практично майже вся картопля, плоди і
ягоди вирощуються в особистих та фермерських господарствах. Вони ж дають
75% м’яса, 82% молока, 83% яєць.
Саме завдяки реформуванню на селі Івано-Франківщина виробляє найбільше
серед областей України сільськогосподарської продукції в розрахунку на 100
га угідь, а спад виробництва за 1991-1995 роки становить 18,5 відсотка
проти 35 в Україні. Зміни відбуваються на підставі регіональної програми
земельної реформи та приватизації землі, розробленої ще в 1992 році. Суть
її в тому, що землі, призначені для товарного сільськогосподарського
виробництва, спочатку передаються із державної в приватну власність у межах
середньої земельної частки без визначення в натурі для громадян, включаючи
соціальну сферу на селі. Право власності підтверджується сертифікатом,
затвердженим обласною Радою народних депутатів відповідно до Указу
Президента України від 10 листопада 1994 року. Одночасно в усіх колективних
господарствах проведено паювання майна для працюючих і пенсіонерів, а також
ряд господарств визначили частку майна вибулих та померлих колгоспників,
спадкоємці яких претендують на відповідний пай. Після видачі сертифікатів
розробляються схеми можливих варіантів реструктуризації існуючого
господарства та розподілу земель як рекомендації власникам майнових паїв та
земельних часток для добровільного вибору форм власності та господарювання,
щоб не допустити некерованого роздроблення землі та формальної зміни не так
господарських відносин, як вивіски. Формуються різні за величиною та
напрямком господарства на приватній основі. Наприклад, в гірській
місцевості створюються в основному індивідуальні малі господарства, в
передгірській - невеликі, а в низинній - великі господарства. Регіональний
підхід дає:
- змогу власникам землі та майна існуючого господарства добровільно визначатися в подальшому формуванні нових ефективних господарств на приватній основі та створювати конкурентне середовище;
- право здавати свою земельну частку та майновий пай в оренду ефективним господарям;
- можливість державним органам здійснювати реальне управління і контроль за процесом роздержавлення та перерозподілом земель.
Орендні відносини забезпечують власників земельних часток в разі банкрутства існуючого господарства від позбавлення власності на землю через заборгованість чи заставу. Новоутворені на приватній основі господарства можуть одержувати землю також у колективну власність чи у власність юридичних осіб тільки в межах своєї сумарної земельної частки за заявами власників сертифікатів. Землі пенсіонерів, працівників соціальної сфери, інших галузей сільського господарства використовуються товаровиробниками на орендних відносинах, включаючи оренду з правом викупу. На 1 січня 1997 року відповідно до проектів роздержавлення та приватизації видано майже 150 тисяч сертифікатів обласного зразка на 87 відсотків усіх земель, що підлягають приватизації.
Становлення малого підприємництва має специфіку не лише в галузевому,
але й в регіональному (територіальному) розрізі. Характеризуючи розвиток
малого підприємництва в регіональному аспекті, слід зазначити, що Україна
являє собою сукупність дуже неоднорідних територій, кожна із яких має
неповторний профіль, притаманні тільки їй властивості. Розвинутими в
індустріальному відношенні областями є Дніпропетровська, Донецька,
Запорізька, Луганська. Області, де переважає сільське господарство, -
Вінницька, Житомирська, Кіровоградська, Полтавська, Черкаська. Є також
області, де врівноважені сільське господарство та індустрія, - Одеська,
Київська, Харківська.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8
