Останніми роками як окремий фактор стали виділяти екологічний, який може і сприяти економічному прогресу, і гальмувати його (внаслідок забруднення навколишнього середовища).
У західній економічній літературі немає одностайності навіть щодо
названих перших трьох факторів виробництва, тобто капіталу, землі, праці.
Так, американський економіст Ф.Махлуп переконаний, що земля як безкоштовний
дар природи не є капіталом.
Факторам виробництва властива певна взаємозамінюваність, що
супроводжується їх різною комбінацією з боку підприємців для зниження
витрат виробництва. Так, у разі надто високої ціни землі під забудову у
великих містах або її обмеженості споруджують висотні будинки — хмарочоси.
Взаємозамінюваність факторів виробництва зумовлена обмеженістю більшості
ресурсів, неоднаковою ефективністю їх використання, різними споживчими
властивостями продукту, конструктивними особливостями виробу.
Марксистська політична економія розмежовує фактори виробництва та джерела вартості, зокрема додаткової вартості. Єдиним джерелом вартості визнається праця, а засоби виробництва, у тому числі земля, — речовими факторами, але лише виробництва споживчої вартості, а не вартості. Робочу силу при цьому вважають особистим фактором, який також бере участь у створенні споживчої вартості. Речові фактори виробництва ще називають природними, об'єктивними, робочу силу — суб'єктивним фактором (рис. 3).
Речові, або об'єктивні, фактори виробництва самі не є капіталом. Вони перетворюються на капітал лише тоді, коли стають засобом експлуатації найманої робочої сили, матеріальним носієм певної суспільної форми, тобто певного виробничого відношення. Так, засоби виробництва — матеріальний носій постійного капіталу і перетворюються на нього завдяки тому, що від них та від засобів існування відособлені наймані робітники, які для забезпечення власного існування та існування своїх сімей змушені найматися до власника засобів виробництва- капіталіста. Засоби виробництва в руках дрібного товаровиробника (фермера, ремісника тощо), який не має достатньої кількості робітників (достатньої, аби не працювати самому), не перетворюються на капітал. Засоби виробництва є речовим фактором виробництва, беруть участь у створенні споживчої вартості товарів, але вартості і, відповідно, додаткової вартості не створюють. Їхня вартість, як і вартість предметів праці, лише переноситься на новостворений продукт конкретною працею найманого робітника, а отже, враховується як уречевлена праця. Наприклад, працею токаря на деталь, яку він виготовив, поступово і частково переноситься вартість токарного верстата. Внаслідок цього вартість є сукупністю суспільно необхідної живої та уречевленої праці. Фізичної продуктивності, тобто здатності самим створювати частину доходу, засоби виробництва не мають.
Важливо зазначити, що західна статистична наука з усієї сукупності засобів виробництва, що застосовуються у процесі виробництва, до річного валового національного продукту зараховує лише перенесену конкретною працею частину зношених засобів праці (а також вартість сировини, матеріалів та інших предметів праці), тобто амортизовану частинку. Це також є свідченням того, що засоби виробництва жодної вартості не створюють.
Чи можливе зближення вищеокреслених поглядів з цієї проблеми? Певною мірою можливе. З одного боку, внаслідок радикальнішого перегляду зорієнтованими на марксизм науковцями структури продуктивних сил та категорії "продуктивність праці", а з іншого — внаслідок певного переосмислення західними вченими їхніх теоретичних установок. Так, Ф.Махлуп не вважає землю як безкоштовний дар природи капіталом. Капіталом у цьому випадку є витрати на поліпшення якості землі. Ще точніше було б сказати, що відповідним фактором виробництва є праця людей, спрямована на поліпшення якості землі.
До сучасної системи продуктивних сил, на нашу думку, слід відносити форми й методи організації виробництва, науку, використовувані людьми нові сили природи та інформацію. Ці елементи є факторами, які забезпечують перетворення речовини природи відповідно до потреб людей, створення матеріальних і духовних благ і зростання продуктивності праці. Якщо поєднати цей висновок з розширеним розумінням продуктивності праці, то не самі названі фактори є джерелом певної частини національного доходу або додаткової вартості зокрема, а праця відповідної кількості людей у сфері науки, інформаційного забезпечення, щодо вдосконалення форм і методів організації праці, використання нових сил природи (наприклад ядерної, термоядерної, сонячної енергії).
У цьому випадку не буде підстав для розбіжності у поглядах з приводу
того, що джерелом національного доходу, зокрема прибутку, є діяльність з
організації виробництва, поліпшення якості землі, збирання, зберігання та
розповсюдження інформації, наукова діяльність, особливо прогрес знань про
найефективніше використання факторів виробництва та ресурсів. Цілком
прийнятна і теза Й.Шумпетера, що таким фактором є діяльність підприємця
щодо створення нових товарів, зміни техніки, технології тощо. Продуктивною
є праця у сфері освіти, управління народним господарством та в інших
сферах.
Водночас предметом дискусій залишаються такі фактори, як засоби
виробництва, ризик, час. Йдеться про виникнення нової продуктивної сили в
процесі взаємодії всіх елементів системи продуктивних сил, про комплексну
дію всіх факторів зростання продуктивності праці, що народжує так званий
синергічний ефект, нову якість у процесі системної взаємодії в межах
складної органічної системи. Цю нову продуктивну силу на поверхні явищ
окремі суб'єкти економічних відносин, як і багато науковців, можуть
розглядати як фізичну продуктивність самих засобів виробництва або як плату
за ризик. Більше того, у процесі ускладнення системи продуктивних сил,
появи в ній нових елементів синергічний ефект від їх комплексної взаємодії
зростає. Ця об'єктивна закономірність може набувати химерних форм у
свідомості учасників виробництва, у суб'єктів різних форм власності й
породжувати концепції про дію нових факторів виробництва, про нові джерела
новоствореної вартості. Насправді єдиним джерелом новоствореної вартості й
прибутку зокрема є лише праця в її різновидах.
3. Сутність потреб та особливості їх розвитку
Потреби — це об'єктивні умови існування людини. Визначні мислителі,
політологи, економісти минулого і сучасності — Дж. Гобсон, К. А. Гельвецій,
Г. Гегель, К. Маркс, М. Вебер, Ф. Гайєк та інші бачили в потребах вираз
природи людини, відносили потреби до ключових економічних категорій.
Потреби є вихідною категорією відтворення. В суспільному процесі відтворення вихідною передумовою є людина. Розвиваючись, людина створює свої потреби і здібності, продукти і послуги, відносини і суспільні інститути. Отже, по-перше, потреби — це категорія, що відбиває відносини між людьми і умовами їх життєдіяльності. По-друге, потреби мають об'єктивно- суб'єктивний характер.
Розвиток суспільства йде в руслі необхідних потреб. Об'єктивна
зумовленість кожного нового явища оцінюється мірою потреб суспільства, а
зміна способів життєдіяльності е необхідним -наслідком їх задоволення.
Прогрес суспільства прямо залежить від того, наскільки своєчасно
усвідомлюються і враховуються в цілях діяльності нові потреби. Якщо
поставлені цілі відриваються від реального змісту потреб, то регульована
цілями діяльність стає даремною витратою людських сил.
У структурі потреб суспільства відображається кілька типів об'єктивних відносин, що зв'язують людей з умовами життєдіяльності. Це відношення до природи, до існуючих засобів життя, до себе та інших людей, а також відношення до праці і вільної діяльності.
У механізмі відтворення економічні та соціальні потреби взаємозв'язані і рівнозначні: економічні потреби відбивають відношення до праці і проявляються як необхідність економії робочого часу; соціальні — стосуються проблем особистості (необхідність самореалізації, духовного та фізичного вдосконалення, творчої діяльності тощо). Рівнозначність соціальних та економічних потреб полягає в тому, що добробут, освіта, охорона здоров'я, виховання дітей, соціальне страхування, задоволення від роботи постійно реалізуються в економії праці. Остання досягається при використанні у виробництві матеріально забезпечених, здорових, освічених і задоволених роботою людей.
Суспільство повинне задовольняти як соціальні, так і економічні потреби, але результуючим показником є ступінь задоволення соціальних потреб. Останні — важливий стимул економії праці, яка ефективна, коли в неї включаються такі соціальні чинники, як освіта, наука, ініціатива, культура, винахідливість і тим більше мотивація праці. Прикладом зростаючого впливу соціальної сфери може бути економіка США, де з кінця XIX ст. частка засобів виробництва у ВНП не перевищувала 19%.
В економічній літературі потреби класифікують по-різному. Так, у
системі економічних потреб виділяють виробничі, суспільні та особисті.
Останні поділяють на фізичні, інтелектуальні, соціальні. Потребами першого
рівня є фізичні потреби, що передбачають реалізацію об'єктивних умов,
необхідних для нормальної життєдіяльності людини, їх елементарність
визначається безпосереднім взаємозв'язком з біологічними функціями
організму людини. В той же час навіть елементарні потреби не можуть
розглядатися як чисто біологічні, оскільки реальний спосіб задоволення їх
(спосіб споживання) має соціальний характер, отже, відбивається на
формуванні соціальних потреб.
За ступенем реалізації розрізняють абсолютні, дійсні та платоспроможні
потреби. Абсолютні потреби формуються відповідно до загального світового
рівня розвитку виробництва і відбивають максимально досягнутий у світовій
економіці рівень відтворення здібностей людини. Дійсні потреби — це ті, що
можуть бути досягнуті (реалізовані) при певному рівні розвитку виробництва.
Споживати, задовольняючи таким чином потреби, можна лише те, що вже
вироблено, і лише те, що суспільство може оплатити. Отже, платоспроможні
потреби визначаються співвідношенням цін на предмети споживання і грошових
доходів населення. Залежно від цих двох чинників структура платоспроможного
попиту може відповідати дійсним потребам або не відповідати їм. Тим самим
суперечність між потребами та виробництвом набуває форми незбалансованості
попиту і пропозиції на товари та послуги.
