Особлива увага до рапсу, сої, овочівництва та тваринництва. ГМ
технології відкриють український ящик Пандори. Можна впевнено стверджувати,
що ГМ технології будуть інтенсивно запроваджуватися, незважаючи на
законодавчі та інші обмеження і заборони. Бізнес в Україні засвоїв жорсткі
звичаї і правила, коли для виживання часто (читай – майже завжди) треба
свідомо йти на порушення митного чи податкового законодавства. Модель
бізнесу в Україні – це ще не конкурентна модель, але вже і не цілком
протекціоністська. Дійсні розміри пільг та протекціоністських проектів в
Україні ніхто точно не розраховував, проте в боротьбі за споживача
перемагають ті, хто не сплатив мита, або податків, або того й іншого разом.
Так що ГМ технології як ніколи підходять для задоволення потреб виживання в
неконкурентній боротьбі.
Хоча заради захвату перспективного і високоліквідного ринку Єврозони також інтенсивно розвиватиметься органічне землеробство (вкупі з переробкою та дистрибуцією), і це буде окремий, добре технологічно оснащений і дуже перспективний сегмент агроринку.
Зараз вже можна! Інвестувати в Україну можна вже зараз. Перевагу матимуть проекти, мало обтяжені проблемою позиціювання на внутрішньому ринку і незалежні від довгострокових складових, бо темпи росту платоспроможності 50-мільонного населення країни залишаються надто низькими, а політичні ризики – надто високими.
Проект “Біодизель” – один із тих, що задовольняє цим критеріям. За
останні роки рапс набув в Україні масового поширення. Щорічно в різних
областях землі під рапс збільшуються в 2 і більше разів. У той же час
інфраструктура для зберігання та переробки рапсу практично відсутня в
Україні. Отже, проект “Біодизель” – це побудова інфраструктури зберігання
та переробки рапсу на біопаливо, шрот і гліцерин. Ринок збуту екологічного
палива – вся Єврозона, де вже зараз діють пільги на використання
екологічних біопалив. До цього треба додати ще й податкові та митні пільги
при розміщенні експортного проекту в одній із вільних економічних зон
України.
До такого роду проектів також належать давальницькі та лізингові проекти, які можуть виконуватись за участю та за підтримки іноземних банків, що вже діють в Україні. Це також можуть бути ефективні проекти в галузі вирощування лікарських рослин та технічних культур.
До екзотичних, але дуже привабливих проектів (на які в Україні чекає
велике майбутнє) належать аутсорсінг високих технологій, біотехнологічні
дослідження та програмування. Українці – одна з найосвіченіших націй, в
недалекому минулому мали наукові школи та дослідні центри, в тому числі в
аграрному секторі науки. Для розвитку проектів “аутсорсінг” не потрібні
значні капіталовкладення. Персональні комп’ютери та Інтернет є повсюдно в
Україні, а 3-5 безробітних талановитих вчених знайти при бажанні не так уже й складно.
3.3 Інветиції в АПК і продовольча безпека.
Затяжна системна криза в державі зумовила різкий спад інвестиційної
діяльності, особливо в агропромисловому комплексі. За даними Держкомстату
України, капітальні вкладення в АПК з усіх джерел фінансування за 1990-2000
рр. скоротились у понад 10 разів. Економісти-аграрники зазначають, що у
розрахунку на 1 га угідь інвестиції становили у 1998 році лише 15 гривень і
не достатні для придбання навіть ручного інвентарю.
Слід при цьому зазначити, що зменшення обсягів виробництва в сільському
господарстві найбільшою мірою корелювало саме з динамікою падіння обсягів
капітальних вкладень у зазначену галузь. Зокрема, валова продукція
сільського господарства України у 2000 році становила менше половини від
рівня 1990 року. По основних видах продуктів харчування (м'ясо, ковбасні
вироби, тваринне масло, молоко, сири, олія, цукор, борошно, крупи, хліб і
хлібобулочні вироби, кондитерські вироби та консерви) падіння їхнього
виробництва за період 1990-2000 рр. коливалося від 50 % до 90 %. Тобто у
2000 році обсяги цих продуктів становили від половини до десятої частини
того, що вироблялось у 1990 році.
Майже повністю припинились процеси відтворення й оновлення матеріально- технічної бази АПК. Відтак, в аграрному виробництві відбувається деіндустріалізація та перехід на ручну працю. Вибуття основних засобів виробництва сільськогосподарських підприємств майже утричі перевищує їхнє надходження. Хоча капітальні вкладення у переробну сферу АПК України впродовж останніх трьох років мали тенденцію до певного зростання, їхня частка у вартості виробничих основних фондів у 1990-2000 рр. становила менше 5 %. Для збалансованого ж відтворення виробничого потенціалу цієї сфери необхідно втричі більше інвестицій. Нині тут функціонує велика кількість інвестиційно малопривабливих, технологічно відсталих, переважно фондо- й енергоємних виробничих потужностей, неспроможних випускати високоякісні продукти харчування відповідно до вимог міжнародних стандартів.
Трудовий аграрний потенціал, як найважливіша складова його виробничого
потенціалу, також використовується з низькою ефективністю, а продуктивність
праці має сталу тенденцію до падіння. Кількість працюючих у сільському
господарстві, включаючи й особисте підсобне господарство, у 2000 році
залишилася практично на рівні 1990 року - близько 5 млн осіб, незважаючи на
дворазове зменшення обсягу валової сільськогосподарської продукції. Все це
призвело до того, що склалася критична ситуація із забезпеченням соціально-
економічних основ відтворення людських ресурсів в аграрному секторі.
Витрати на відтворення робочої сили тут становлять тільки половину того
низького рівня, який має місце в промисловості.
Витрати на протиерозійні та інші землеохоронні і меліоративні роботи постійно зменшуються. Зокрема, витрати на охорону земельних угідь за період з 1990 по 2000 рр. скоротились у 25 разів. Площа еродованої ріллі протягом останніх років збільшилась на третину і щорічно розширюється на 100 тис. га, а вміст гумусу в грунтах знизився на 25 %. Незважаючи на те, що за 90-і роки значно зменшились обсяги виробництва аграрної продукції, індустріальні тваринницькі комплекси практично повністю припинили свою діяльність та різко зменшилося застосування мінеральних добрив й агрохімікатів, екологічний стан навколишнього природного середовища загалом майже не поліпшився. Природно-ресурсний потенціал аграрного виробництва втрачає свої відновлювальні та асиміляційні можливості, що загрожує ресурсо-екологічній безпеці суспільства, а зрештою - й продовольчій безпеці.
Проблема продовольчого забезпечення населення і продовольчої безпеки залежить не лише від фізичної потреби у продовольстві різних груп населення, а й від рівня їхньої платоспроможності. Зазначимо, що за 90-ті роки реальні доходи населення України знизились у середньому більше ніж у чотири рази. Це негативно відбивається на вітчизняному аграрному виробництві, оскільки попит на його продукцію падає і воно не одержує необхідних коштів для модернізації та розширеного відтворення. Водночас при зменшенні обсягів і підвищенні цін на продукцію вітчизняного виробництва зростає продовольчий імпорт. Згідно світових критеріїв продовольчої безпеки країни, гранично-критичне значення імпорту не повинно перевищувати 30 %. У протилежному випадку це означатиме втрату продовольчої незалежності та безпеки держави.
Обсяги закупівлі продуктів харчування за кордоном продовольчо залежними країнами збільшуються і це стимулює агробізнес держав-експортерів до нарощування їхнього виробництва. В результаті країни імпортери витрачають обмежені власні та позичені валютні кошти на закупівлю продовольства, а не сучасних агротехнологій й агрохімікатів, стійких до шкідників і хвороб сортів рослин, нових порідних ліній тварин, птиці тощо, так потрібних для піднесення власного сільського господарства. Таким чином, продовольчо залежна країна потрапляє у своєрідне "замкнене коло". Внаслідок зростання попиту на привабливо оформлені, часто й дешевші імпортні продукти харчування відбувається опосередковане інвестування останніх через внутрішній споживчий ринок країни-імпортера. Піднесення ж національного агропромислового виробництва стримується відсутністю достатніх ресурсів і валютних коштів. За даними Держкомстату України, в останні два роки імпорт продукції харчової промисловості в 2 рази перевищував її експорт.
Наприкінці 90-х років рівень продовольчої безпеки України знизився до
критично небезпечної межі. За даними ФАО - сільськогосподарської
організації ООН - критично небезпечним вважається рівень споживання
продовольства у половинному обсязі від науково обгрунтованих раціональних
нормативів. Насамперед це стосується м'яса і риби, а також яєць, молочних
продуктів, плодово-ягідної продукції та винограду. За даними Держкомстату
України калорійність харчування населення за 90-і роки зменшилася до рівня
70 відсотків від нормативу. Однак за усередненими даними приховується
надзвичайно велика диференціація між групами населення. Зокрема, у 2000
році понад 60% населення мали середньодушовий дохід нижчий за середній по
Україні, а більше чверті - нижчий за межу малозабезпеченості. Відповідно
третина населення знаходилась нижче межі продовольчої безпеки, а чверть -
недоїдала. Отже, є всі підстави стверджувати, що нині продовольча безпека
України знизилась до критично небезпечного рівня. Причому поки що має місце
стала тенденція до подальшого погіршення ситуації.
Таким чином, зменшення інвестицій, падіння виробництва в національному
АПК і зменшення споживання вітчизняних продовольчих товарів є однією з
важливих причин подальшої деградації та занепаду аграрного сектора України,
зношення й руйнування його потенціалу, падіння ефективної родючості
грунтів, зменшення вмісту в них гумусу і падіння врожайності навіть на
високо родючих чорноземах. Україна починає втрачати цю велику перевагу.
Структурна розбалансованість і дефіцит окремих виробничих ресурсів,
насамперед, матеріально-технічних й енергетичних, призводять до
неефективного використання навіть того, що ще збереглося і функціонує.
Внутрішній агропродовольчий ринок України постійно поповнюється продуктами
харчування закордонного виробництва, які досить часто завозяться
контрабандою, нерідко сумнівної якості, з понаднормативним вмістом
шкідливих інгредієнтів та простроченим терміном зберігання, що негативно
позначається на здоров'ї української нації. Все це переконливо свідчить:
нашій державі вкрай необхідна національна агропродовольча доктрина.
При розробці доктрини потрібно виділити орієнтири і пріоритети.
Розглянемо прямі іноземні інвестиції в АПК. Взагалі, інвестиції зарубіжних
країн в економіку України, зокрема в АПК·, залишаються незначними. У 1999
році було скасовано систему пільг для іноземних інвесторів, що майже не
вплинуло на динаміку вкладень і пріоритети інвесторів.
Серед основних галузей національної економіки найпривабливішою для
іноземних інвесторів є харчова промисловість. Наприкінці 2000 року обсяги
іноземних інвестицій у харчову промисловість, сільське господарство,
боршномельно-круп'яну і комбікормову промисловості складали майже 760 млн
доларів, або 26 відсотків їхнього загального обсягу. Найбільші обсяги
іноземних інвестицій в сільське господарство надійшли із США, Ліхтенштейну,
Великобританії, Німеччини і Нідерландів (разом 75 відсотків), у харчову
промисловість - з Нідерландів, США, Німеччини, Швейцарії і Великобританії
(85 відсотків), у борошномельно-круп'яну і комбікормову промисловості - із
США (90 відсотків).
У регіональному аспекті іноземні інвестори віддають перевагу місту
Києву, Київській, Донецькій, Запорізькій і Полтавській областям. Загальні
обсяги іноземних інвестицій у ці регіони на кінець 2000 року становили
більше 2 млрд доларів (65 відсотків). Останніми роками підвищилась
зацікавленість іноземних інвесторів до виробництва соняшнику в зазначених
регіонах. Питання полягає в тому, хто використовує можливу вигоду від
експорту продукції. Ця проблема сплелася у цілий клубок рішень, які
суперечили одне одному. В цілому втрачали товаровиробники і держава.
Останнім часом перевага утримується на боці прибічників обмеження експорту
насіння. З позиції агротехніки вирощування соняшнику означає надмірне
виснаження посівних площ. Крім того, вигідніше експортувати олію, а не
насіння.
Можна вважати, якщо іноземні інвестори зацікавлені згаданими регіонами і підгалузями АПК, то це найбільш конкурентоспроможні і найбільш придатні для економічного зростання аграрні об'єкти в Україні
Висновки
Перехід України до ринкових відносин вимагає в аграрно-промисловому комплексі розробки нових підходів до стратегії аграрної політики, спрямованої на формування продовольчої безпеки країни, пріоритетність розвитку сільського господарства, докорінну перебудову економічних, соціальних та правових відносин в аграрній сфері, свободу підприємництва та конкуренції.
Одним з основних резервів росту ефективності сільськогосподарського виробництва є раціональне використання головного засобу виробництва - землі. Тому капітальні вкладення в сільське господарство в першу чергу повинні бути використані на заходи щодо збереження земель, підвищення родючості грунтів, що обумовить зростання продуктивності землеробства і, зокрема, створення стійкої кормової бази тваринництва.
Ряд законодавчих і нормативних актів, що прийняті останнім часом, сприяють розвитку на селі нових форм господарювання, і кожна з них у процесі конкурентної боротьби може довести свої переваги.
Земельні відносини в Україні регулюються чинними законодавчими актами, згідно з якими запроваджені три рівноправні форми власності: державна, колективна і приватна. Саме на приватній формі власності і грунтується діяльність селянських (фермерських) господарств як самостійної юридичної одиниці. Розвиток саме цих господарств повинен стимулюватись вільною конкуренцією на ринку з державними і кооперативними підприємствами, бо його основними завданнями, як відомо, є: виробництво, переробка і збут сільськогосподарської продукції; розвиток підсобної діяльності для раціонального використання природних і трудових ресурсів, земельних угідь, поліпшення їх родючості; участь працею або коштами в соціальному розвитку села, де розташоване фермерське господарство.
Незважаючи на окремі песимістичні виступи, що фермер всіх не нагодує, розвиток сільськогосподарських господарств на рівні з великими підприємствами в Україні необхідний, бо на землі має бути господар і вироблена продукція повинна відповідати більш якісним показникам, а для цього потрібно надавати всіляку підтримку фермерам.
Майбутній шлях розвитку АПК України можна роздивитись на прикладі АПК розвинутих країн. АПК розвинутих країн Заходу включає від 20 до 30% всього працездатного населення, його кінцева продукція — це результат взаємодії галузей усіх сфер міжгалузевої кооперації. Роль первинної виробничої ланки в сільському господарстві цих країн поступово переходить від фермерських і селянських господарств до великих капіталістичних ферм, аграрно-промислових об'єднань та агрокорпорацій. Набуває поширення також кооперація фермерських господарств, які об'єднуються у збутові, споживчі, кредитні спілки, кооперативи для забезпечення виробничих послуг, спільного використання та ремонту техніки та ін.
Оскільки окремим фермам і навіть сільськогосподарським коопераціям придбати всю необхідну техніку неможливо, а часто й економічно невигідно, в розвинутих країнах світу набуло поширення сервісне інженерно-економічне забезпечення з боку технічних центрів крупних машинобудівних фірм, дилерських підприємств (які є економічно або юридично незалежними). Так, до послуг дилерських підприємств у США, Канаді, Великобританії та інших країнах вдаються від 70 до 90% фірм — виробників сільськогосподарської продукції.
Найрентабельнішими в діяльності таких дилерських підприємств є оренда і прокат сільськогосподарської техніки. В Німеччині, Швеції та Скандинавських країнах сервісне інженерно-технічне забезпечення ферм здійснюється через технічні центри. У Франції, Італії, Великобританії та інших країнах поширені кооперативи для спільного використання сільськогосподарської техніки. В аграрно-промисловому комплексі розвинутих країн світу практикується продаж фермерам машинобудівними фірмами техніки у кредит і постачання фермерами сільськогосподарської продукції у магазини.
Враховуючи це, при виробленні та реалізації аграрної політики в Україні помилково робили ставку лише на створення селянських (фермерських) господарств, на домінування приватної власності. Адже аграрно-промислові об'єднання (як основна форма економічних зв'язків в АПК) здійснюють спеціальний випуск продукції рослинництва і тваринництва, займаються її первинною обробкою і зберіганням, вступають у виробничу кооперацію з постачальниками промислової продукції для сільського господарства.
Держава активно регулює діяльність АПК через механізм цін, оподаткування, кредитну політику, надання субсидій для сільського господарства, шляхом заохочення експорту сільськогосподарської продукції та ін. Слід звернути особливу увагу на зберігання, переробку та реалізацію сільськогосподарської продукції (в Україні через погане зберігання втрачається близько 25% всієї продукції).
При проведенні аграрної політики урядовим структурам
необхідно перейти від обіцянок підтримки сільського господарства до вжиття реальних заходів для відродження села, яке повинно стати основою національного відродження.
Список використаної літератури
1. Державний комітет статистики Статистичний щорічник України за 2000р. –
Київ: Техніка, 2001
2. В. М. Юрківський Економічна географія. – Київ: Либідь, 2000
3. Глафура Славицкая. Анализ хозяйственной деятельности АПК. – Минск:
Экоперспектива, 1999
4. Заред О. І. Соціально – економічна географія України. – Львів: Світ,
1999
5. Б. Р. Заблодський, М. Ф. Коношко, Т. С. Смовженко Економіка України. –
Львів, 1997
6. Паламарчук М. М. Економічна географія . – Київ,1999
7. Шпичак О. М. Економічні проблеми АПК в умовах формування ринкових відносин.//Вісник аграрної науки №9, 1998
8. Кузняк Б. Проблеми відродження господарювання на землі, 1999
9. Рубан Ю. Методологічні та методичні питання створення концепції розвитку сільського господарства //ЕУ. 1999 - №1
10. Прейгер Д. Сільське господарство України: вчора, сьогодні, завтра.
//ЕУ. – 1998 – №12
11. Шабанін В. С.Стан та напрямки оновлення і розвитку матеріально- технічної бази сільського господарства в Україні //Економіка АПК –
2002 №8
12. Марчук Є. К. Село – опора української економіки.// Економіка АПК №11,
1998
13. Гайдаький П. І. Аграрний ринок України – 2001 - №5
14. Кириленко І. Г. Агропромисловий комплекс України : сучасний стан та погляд у майбутнє //Економіка АПК. №4, 2001
15. Земельний Кодекс України. - Київ: Право, 1998
16. Продовольча безпека та інтенсифікація сільського господарства:
Віце, 2001
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12
