Агропромислові комбінати являють собою виробничо-економічні формування, головне завдання яких полягає в об’єднанні зусиль усіх підприємств і організацій, котрі входять до їх складу, по забезпеченню виробництва, заготівлі, переробки й реалізації сільськогосподарської продукції та високо якісних продовольчих товарів.Вони можуть створюватися або завдяки інтеграції всіх технологічно взаємозв’язаних виробничих підрозділів одного адміністративного району, або входженням до складу агропромислового комбінату та організацій, які розміщені в кількох районах.
Конструктивно новою формою організації агропромислового виробництва є агрофірми. Вони забезпечубть виробництво, зберігання, проектування і будівництво об’єктів виробничого та соціального призначення, виступають як єдиний організаційно-економічний комплекс.
За сучасних умов розвитку науково-технічного прогресу здійснюється інтеграція науки й виробництва на базі створення науково-виробничих систем.
Виходячи з неоднакових економічних і природно-кліматичних умов, в яких функціонують сільськогосподарські підприємства, в окремих районах створюються асоціації кооперативів по виробництву м’яса і м’ясопродуктів, молока й молокопродуктів, цукрових бур’яків і цукру, соняшнику й олії тощо. Основними виробничими одиницями асоціації є первинні кооперативи орендаорів по виробництву сільськогосподарської продукціїї і наданню різних послуг.
Магістральним напрямом підвищення ефективності всіх структурних підрозділів АПК є перехід на шлях інтенсивного розвитку. Інтенсифікація сільського господарства означає збільшення виробництва продукції в розрахунку на одиницю ресурсів. Хоч цей процес уже стає реальністю, однак зростання собівартості продукціїї й зниження фондовіддачі свідчать про те, що збільшення капіталовкладень випереджає зростання валової продукції. Впродовж багатьох років підвищення продуктивності праці відстає від темпів зростання оплати. Все це істотно уповільнює темпи підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва.
У справі інтенсифікації виробництва найважливішими є заходи науково-технічного характеру, спрямовані на перехід від випуску окремих механізмів до комплексу машин, що уможливлять впровадження поточної технології. Важливе місце в системі заходів належить прогресивним індустріальним технологіям вирощування окремих культур.
Розвиток сільськогосподарського виробництва повинен супроводжуватися зниженням затрат живої праці на виробництво одиниці продукції. Однак формування і функціонування АПК відбувається в умовах загострення проблеми трудових ресурсів, оскільки в колгоспах та радгоспах окремих областей, особливо низових адміністративних районів, збільшується дефіцит робочої сили.
Агропромисловий комплекс України- складна виробничо-економічна система
,яка становить групу технологічно й економічно взаємозв’язаних галузей
народного господарства, промисловості.В його складі три основні сфери.Перша
забезпечує сільське господарство різним устаткуванням і засобами
виробництва; друга-сільське господарство; до третьої входять заготівля,
збереження й переробка сільськогосподарської продукції.Центральна ланка АПК
– сільське господарство.
Визначальною проблемою для України нині є відсутність чітких
стратегічних та тактичних пріорітетів розвитку галузей АПК. Проблема
формування стратегії і тактики надто об’ємна та дискусійна і наводить на
думку, що вона не може обмежуватись лише науковим аналізом міжнародніх
стандартів та поглядів,а ще гірше – копіюванням неадаптованих механізмів.
Слід зауважити що успішний розвиток зовнішньоекономічної діяльності будь-
якої країни без науково обгрунтованої соціально-економічної політики, тобто
стратегічних ітактичних дій держави неможливий. Свідомий вибір механізму
економічного регулювання з властивою йому структурою і динамізмом,
внутрішні та зовнішні чинники якого стають могутньою рушійною силою процесу
– важлива складова зовнішньоекономічної ситуації.
Спад валового національного продукту, руйнація системи, загострення дефіциту платіжного балансу і державного бюджету, суттєве зниження рівня життя переважної більшості соціальних верств населення – найбільш характерні ознаки критеріальної оцінки наслідків зовнішньої політики та невиважених рішень щодо перспектив розвитку зовнішньоекономічної діяльності в галузі. Вона не наближається, а навпаки, віддаляється від сучасного світового ринку з властивою йому системою відносин, конкуренції та активним бізнесом під регулюючим правовим і економічним впливом держави.
Штучно прискорити зовнішньоекономічну діяльність, сформувати стратегію і тактику через перехідні стадії – спроба, як довів досвід регулювання імпорту товарів в Україну, безнадійна і згубна для розвитку експортно- імпортних відносин.
1.2 Природні умови і фактори розвитку та розміщення галузей АПК.
Формування АПК і особливості його територіальної організації залежать від сукупної дії природно і суспільно-географічних факторів. Водночас кожен фактор зокрема впливає на формування АПК в певному напрямі.
Найбільший вплив на формування АПК України мають такі суспільно- географічні фактори: рівень господарського освоєння території, науково- технічний прогрес, потреби населення в продуктах харчування, характер розселення і рівень забезпечення трудовими ресурсами.
Для формування АПК України дуже велике значення мають природно-
географічні фактори, особливо для розміщення і спеціалізації сільського
господарства. Під впливом природних умов формується територіальна структура
АПК України.
Серед природно-кліматичних факторів найважливіше значення мають агрокліматичні, грунтові і водні ресурси.
Агрокліматичні ресурси характеризують ступінь забезпечення сільськогосподарських культур теплом і вологою. Для України характерна зональність у розподілі тепла і вологи.
Агрокліматичні ресурси Полісся характеризуються середнім рівнем
теплозабезпеченості та доброю вологозабезпеченістю. Суми температур понад
10( становлять від 2300( до 2600(. Вегетаційний період збільшується зі
сходу на захід і триває відповідно 190 — 215 днів. Річна сума опадів
становить 550 — 750 мм. Кількість їх збільшується зі сходу на захід.
У Лісостепу агрокліматичні ресурси більш сприятливі для вирощування
сільськогосподарських культур. Суми температур понад 10( становлять від
2600( до 2800(, що дає змогу вирощувати основні теплолюбні культури ранніх
і пізніх строків дозрівання. Кількість опадів коливається від 700 мм на
заході до 450 мм на сході. Переважна їх більшість випадає в теплий період
року.
Степова зона характеризується високим ступенем теплозабезпеченості.
Суми температур понад 10( коливаються від 2900( на півночі до 3600( на
півдні. Середньорічна кількість опадів зменшується у цьому ж напрямку від
500 мм до 300 мм. Недостатня вологозабезпеченість степової зони є одним з
факторів, що стримують розвиток сільського господарства.
Сільськогосподарська зона південного Криму характеризується субтропічним кліматом середземноморського типу. Середньорічні температури становлять 11( — 130(, а кількість опадів від 400 до 500 мм за рік. Опади переважають в осінньо-зимовий період. Тому літо тут сухе і жарке.
У гірських районах Карпат суми температур повітря понад 10( не
перевищують 1600( — 1800(. Період вегетації триває в середньому 136 днів.
За рік випадає від 800 до 1000 мм і більше опадів.
Грунтові ресурси України дуже різноманітні. На її території виділяють
Поліську, Лісостепову і Степову грунтові зони, а також Карпатську і
Кримську гірські області, з властивими для кожної з них грунтами.
На Поліссі найбільш поширені дерново-підзолисті і болотні грунти, серед
яких переважають торфо-болотні. Ці грунти здебільшого бідні на перегній.
Для підвищення їх родючості в грунт обов’язково слід вносити органічні і
мінеральні речовини, а також проводити розумне осушення.
Грунтово-кліматичні ресурси Полісся сприяють вирощуванню озимого жита, льону-довгунця, картоплі.
У Лісостепу України поширені різні типи чорноземних грунтів. Крім цих грунтів, значні площі лучно-чорноземні та сірі лісові грунти. Тут склалися найкращі умови для вирощування зернових культур, особливо озимої пшениці, цукрових буряків, кукурудзи.
Грунтові ресурси Степу України досить однорідні та представлені,
головним чином, чорноземами. Ці грунти мають найвищу природну родючість.
Провідними культурами тут є озима пшениця, соняшник, баштанні та
ефіроолійні культури. Наявність великої кількості тепла сприяє розвитку
виноградарства, а з розширенням мережі зрошення створюються умови для
вирощування рису і овочів. У Степу, як і на Поліссі та в Лісостепу, добрі
умови для скотарства, вівчарства і птахівництва.
У Карпатах грунтовий покрив змінюється як у широтному, так і в
вертикальному напрямках. Найбільш придатними для сільського господарства є
Закарпатська низовина і Передкарпаття. У гірських районах землеробство
розвивається лише у вузьких долинах річок.
Для Закарпатської низовини характерні, головним чином, дерново- опідзолені та дерново-глеєві грунти. Грунти Передкарпаття в основному дерново-середньоопідзолені і поверхневооглеєні. У гірській зоні переважають бурі лісові грунти.
У північних передгірських і гірських районах Карпат природні умови сприяють вирощуванню озимого жита, льону-довгунця і картоплі, а в низовинах і передгірських районах Закарпаття — озимої пшениці, кукурудзи, тютюну, овочів, винограду. Важливою галуззю сільського господарства є тваринництво, особливо скотарство, а в гірських районах ще й вівчарство, що зумовлено великими площами природних пасовищ — полонин.
Грунтовий покрив Криму має добре виявлену вертикальну зональність. У
передгірській степовій зоні поширені чорноземи. Лісостепова зона вкрита
дерново-карбонатними грунтами. У гірській лісовій зоні поширені буроземи, у
найнижчому поясі — коричневі грунти. Основними галузями сільського
господарства є садівництво, виноградарство, вирощування овочів, тютюну.
Наявність гірських лук і пасовищ сприяє розвитку скотарства і вівчарства.
Водні ресурси відіграють важливу роль у розвитку аграрно- промислового
комплексу. Основними джерелами задоволення сучасних і перспективних потреб
господарства України в прісній воді є водні ресурси поверхневого стоку
(річки, озера і водойми) і підземного стоку.
Україна має досить обмежені ресурси поверхневих вод. Загальне
водоспоживання в країні досягло 65% її середнього багаторічного
поверхневого стоку. Забезпеченість водними ресурсами місцевого стоку у
розрахунку на одну людину становить 1000 м3 на рік. Найвищим є цей показник
в Карпатах, на Поліссі та в західній частині Лісостепу, найменшим — у
Степу.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12
