p>При переході від командно-адміністративної до ринкової економіки з'явилась необхідність в трансформації форм власності, адже в Україні як і в більшості країн СНД частка державної власності становила більше 90% всієї власності. При монополії держ.власності неможливо створити конкурентне середовище на ринку, підвищити ефективність виробництва, залучити нові інвестиції в економіку. Одним із методів трансформації форм власності в
Україні стала приватизація, тобто передача переважної частини державної власності до рук індивідуальних, приватних чи колективних власників. Важко знайти зараз більш дискусійне питання в економічній літературі, ніж питання приватизації. Програми приватизації не виконуються. Одні економісти вбачають в приватизації панацею від всіх лих та єдиний можливий вихід із кризи, а інші - що приватизація крім пограбування широких верств населення та перерозподілу доходів на користь багатих нічого не дасть.
Ці точки зору обгрунтовуються, базуються на конкретному фактичному матеріалі, тому відкидати їх як повністю абсурдні не варто, а слід проаналізувати, зробити висновки.
При розгляді теоретичних основ приватизації державної власності постають питання про власність, про співвідношення ефективності виробництва на підприємствах до приватизації та після, про наслідки управління підприємствами, фірмами різних форм власності, про можливість інвестування економіки та як на цю проблему впливає процес приватизації, про соціальний захист до та після цього процесу, про проблему розвитку підприємництва та малого бізнесу і багато інших питань.
Питання про власність становить основу процесу приватизації, адже весь економічний лад суспільства базується перш за все на відносинах власності.
Власники засобів виробництва самостійні в своїй діяльності. Вони зацікавлені в збереженні своєї власності, бо своїм майном та прибутком вони відповідають за неї. Отже, якщо власність приватна, то це являється передумовою більш ефективного її використання.
В радянській економічній літературі говорилось, що державна власність відкриває простір для розвитку продуктивних сил. Високі темпи зростання виробництва в 30-ті, 50-ті роки це підтверджували. При цьому не брались до уваги нецивілізовані методи цього зростання.
Постійне падіння темпів зростання економіки СРСР, в тому числі України, безконтрольність, розбазарювання державного майна свідчить, що курс на одержавлення був помилковим: що необхідні різноманітні форми господарювання, які базувались би на кооперативній, приватній, державній та інших формах власності.
Як відносини власності складають основу економічної системи, так і приватизація як процес трансформації цих відносин являється ядром економічних реформ. Зміст приватизації полягає в поверненні державної власності широким верствам населення, руками яких вона була створена. Таке повернення існує тоді, коли власність передається безкоштовно або за символічну ціну. Коли приватизація здійснюється за гроші, то вона дозволяє вилучити з обігу частину грошей, які не забезпечені товарами. Приватизація означає відокремлення фінансів держави від фінансів підприємств, звільнення її від дотації малорентабельним підприємствам і як наслідок сприяє скороченню бюджетного дефіциту, "зменшенню темпів інфляції".
Згідно з Концепцією приватизації, розробленій Кабінетом Міністрів України, головною метою роздержавлення та приватизації є створення багатоукладної соціально орнієнтованої ринкової економіки. Але як вірно відзначалося в монографії, написаній провідними вченими НДЕІ Мінекономіки, що головна ціль приватизації має підпорядковуватись стратегічній спрямованності економічної реформи. Тому визначення мети приватизції обов'язково повинно мати таку редакцію: створення багатоукладної соціально орієнтованої ринкової економіки, що ефективно функціонує.[18.49]
Приватизація також пов'язана із структурною перебудовою, адже узаконення приватної власності приводить до виникнення дрібних підприємств. Дрібний бізнес дуже мобільний. Ледь чуттєва зміна попиту та пропозиції приводить до виникнення нових підприємств чи переорієнтації старих в потрібному напрямку. В країнах СНД цей процес ускладнюється величезним воєно- промисловим комплексом, підприємства якого важко переорієнтувати.
Для більш повного розгляду проблеми ми звернулись до вивчення світового досвіду в частині проведення приватизації та роздержавлення. Як показав міжнародний досвід націоналізація (передача приватної власності до рук держави) здійснюється легше, ніж приватизація. Отже на сучасному етапі не потрібно прагнути до повної приватизації державної власності. Світова практика доводить, що сучасне розвинуте виробництво не можливе без наявності державної власності і державного регулювання. Повальна приватизація зараз стала б таким самим насильством над економікою, яким колись була загальна націоналізація. В економіці України необхідне існування різноманітних форм власності, адже розвиток НТП прискорює виникнення нових підприємств та нових технологій, що ускладнює виробництво, зумовлює появу нових ланок дрібного виробництва. Це урізноманітнює форми власності. До того ж рівень розвитку продуктивних сил в різних секторах економіки неоднаковий. Зберігаються великі розриви в технічному рівні різних підприємств. Це також ускладнює структуру відносин власності.
Без впровадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу неможливо підняти його ефективність. А всі новинки швидше й легше впроваджуються в невеликі підприємства. Досвід розвинутих країн показує, що рівень впровадження НТП вищий на підприємствах, що базуються на приватній формі власності на засоби виробництва. Але з іншого боку в багатьох країнах існує власність, яка належить державі і ефективно використовується, наприклад, шляхове господарство, зв'язок, аеродроми, земля. З цього варто зробити висновок, що для підвищення ефективності економіки України слід дотримуватись оптимального співвідношення державної форми з іншими формами власності.
В Законах України "Про власність", "Про форми власності на землю" та інших законодавчих актах передебачені різні заходи щодо переходу від монополії держави до різноманітних форм власності, передбачають роздержавлення та приватизацію. В економічній літературі виділяють такі форми власності, як приватна власність громадян, колективна, державна (комунальна, як різновид державної), власність спільних підприємств, іноземних громадян. Люсов
А.Н.[39.30] крім перерахованих виділяє ще й інтернаціональну (міжнародну) власність, суб'єктом якої є світове господарство. Цей вид власності розповсюджує свою дію на світовий океан, майно міжнародних організацій, космічний простір. Стосовно значення того чи іншого виду власності думки розділились. Так, Ян Винецький[6.3] вважає, що лише приватна власність є рушійним ефективним фактором, який створює добробут та сприяє росту виробництва. Цей автор як основний аргумент приводить приклад кризи та занепаду підприємств державної власності в пост-соціалістичних країнах.
Ян Винецький спирається на історичний досвід і пише, що вперше чітко сформулював докази на користь приватного підприємства як основи ефективної економіки Людвиг фон Мизес в 1923 році. Мизес говорив, що працівники суспільного сектору не несуть всіх витрат і тому не можуть отримувати всі вигоди від своєї діяльності. Система покарань та нагород в суспільному секторі слабо стимулює ефективність. Як показало дослідження на сучасному етапі ринкових реформ в Україні найбільш ефективно працюють приватні підприємства. Тому я згодна з точкою зору Яна Винецького, що при створенні
"критичної маси" недержавних підприємств необхідно перевагу віддавати саме приватним підприємствам.
На думку Яна Винецького рушійною силою всього процесу підвищення ефективності виробництва є прагнення капіталістів та підприємців до максимальних прибутків. Без приватних власників ринок втрачає головну пружину, що приводить його в дію і підтримує його функціонування. Є й інші думки з цього приводу. Професор Гош О. вважає, що ефективність капіталістичного світу визначає не приватна власність, а рівень техніки, кваліфікації, матеріальна зацікавленість. На його думку в Україні продаж одержавленої власності у приватну власність супроводжується свавіллям, шахрайством, грабунком народу управлінськими структурами. на мою думку поодинокі негативні фактори приватизаційного процесу невизначають його недоцільність.
Приватна власність у комерційній сфері України склалася методом підпільної
"приватизації" за умов навмисне запровадженого відпускання цін, шкідливого для економіки. О.Гош вважає, що в постсоціалістичних країнах приватна власність складається як подальший розвиток індивідуальної власності, а в
Україні приватне господарство розвивається шляхом привласнення народного майна.[12.34] Особиста власність має складати основу всієї системи власності на засоби виробництва в перехідному періоді в сільському господарстві, ремеслі, послугах, торгівлі. В Україні ж управлінська система намагається швидко збути у приватну власність підприємства, доведені до краху, щоб придбати їх за безцінь. Досвід же Китаю, країн Заходу свідчить що приватизуються як, правило, відновленні, добре організовані, перспективні фірми.
Приватні та державні підприємства порівнюють за такими критеріями, як підконтрольність власнику, здатність до нововведень, наявність стимулів для підвищення ефективності. Підконтрольність власнику краще здійснюється в приватній фірмі ніж на державній. Коли виробничі фонди знаходяться у суспільній (фактично державній) власності, а робітники мають право розпоряджатись цими фондами і розподіляти чесний прибуток, то виникають проблеми: рішення приймаються робітниками, які не є спеціалістами в керівництві, інтереси робітників розрізняються як правило, за віком (молоді робітники зацікавлені у вкладанні коштів в розвиток підприємства, а люди пенсійного віку - в збільшенні відрахувань на соціальні потреби).
Ці проблеми негативно впливають на процес виробництва в суспільному секторі. Різна також і здатність до нововведень на державних та приватних підприємствах. У останніх вона значно вища.
В господарствах радянського типу ресурси розподілялись між підприємствами за рішенням центру в формі субсидій чи займів. При дефіциті державного бюджету це джерело зменшується. При робітничому самоуправлінні система стимулювання залишає малу частину прибутку для нововведень. Отже при державній власності банківська система являється майже джерелом коштів для здійснення нововведень, тоді як для приватних підприємств таким джерелом можуть бути: банківська позичка; прибуток; випуск акцій та інших цінних паперів.
Особливо актуальні ці переваги для комунального господарства України. Одним із методів підвищення ефективності комунального господарства являється часткова його приватизація. Доказ необхідності приватизації можна почати з системи стимулів до нововведень при різних формах власності. Найсильніші стимули - у індивідуального власника приватної фірми, в силу того, що він має право на весь чистий дохід. Приватний власник намагається швидше перетворити ідею в процес або продукт. Партнерські фірми та компанії з обмеженою відповідальністю діють також, як індивідуальний власник, якщо точно визначити їх права на чистий дохід. Це підтверджує, що приватна власність більш ефективна. Більшість економістів схильні думати що приватизація сприятиме підвищенню темпів розвитку економіки України.
Необхідність приватизації також визначається структурою видів власності, на основні виробничі фонди. Українська економіка характеризується найвищим у світі ступенем монополізації сфер виробництва і обігу.[6] Cередня кількість зайнятих на одному промисловому підприємстві у 8-10 разів вища, ніж у країнах Європейської економічної спільності та США, у 1,2 раза вища, ніж у середньому по країнах СНД. Приблизно на 15% найбільших підприємств сконцентровано до 25% виробництва продукції та споживання елктроенергії. В період "економічних реформ" зростає рівень монополізації. За даними
Мінстату у 1994 р. в Україні 795 підприємств посідають монопольне становище у виробництві промислової продукції. Вони є в 14 галузях промисловості.
Частка підприємств-монополістів у хімічній промисловості сягає 50%, металургії - 36%, машинобудуванні - 18%, нафтовій промисловості - 37%.
Для подолання монопольного стану вітчизняного ринку в Україні було прийнято державну програму демонополізації економіки і розвитку конкуренції (21 грудня 1993 р.). Ця програма була спрямована на формування і розвиток конкурентного середовища, яке забезпечувало б ефективне використання суспільних ресурсів, вільний вступ на ринок підприємництва, свободу споживачів у виборі товарів широкого асортименту, кращої якості за більш низькими цінами. Програма передбачає демонополізацію економіки, тобто здійснення державного комплексу заходів, у тому числі примусових, спрямованих на зниження рівня монополізації ринків. В програмі до способів демонополізації відносять: децентралізацію управління; зниження або зняття бар'єрів, які обмежують вступ господарюючих суб'єктів на існуючи ринки; стимулювання вступу на монополізовані ринки нових господарюючих суб'єктів; поділ державних організованих структур монопольного ринку.
Програма хоч і прийнята, але вцілому законодавча база демонополізації та антимонопольного регулювання перебуває в Україні на початковій стадії створення. Прецеденти використання на практиці норм антимонопольного регулювання майже відсутні.
З'ясовуючи теоретичні основи приватизації варто зупинитись на взаємозв'язку приватизації з інвестиційним процесом, розвитком підприємництва, з соціальним захистом, фінансово-бюджетною політикою.
Проблема інвестицій зараз в Україні стоїть дуже гостро, адже відбувається процес постійного падіння інвестицій у промислове виробництво на фоні падіння обсягів виробництва (діаграма 1.1.1, 1.1.2 с. ). На основі статистичних даних можна стверджувати, що стан виробництва в Україні в порівнянні з іншими країнами СНД одни з найгірших.[7],[8]
Відбувається падіння ВВП в Україні та падіння частки нагромадження
(діаграма 1.1.3, с. ). У 1991-1995 рр. обсяг власних інвестицій у національну економіку скоротився на 70%.[9] У 1993 р. частка нагромадження становила 9% ВНП (а в колишній УРСР - 18-21%), в країнах
Західної Європи - 25%.
За 1994 рік капіталовкладення знизились до 5% ВНП, через те, що інфляція змушує більшу частину асигнувань спрямовувати на соціальні потреби, та й падіння виробництва за останні три роки становило 30%, в 1993 році - 21,5%.
Для виходу із такого становища потрібно знаходити кошти для інвестування в виробництво. Через кризу національної економіки, дефіцит державного бюджету, великий державний борг держава не може субсидувати державні підприємства на національному рівні. Наголос робиться на залучення коштів з метою інвестування на мікрорівні за рахунок: прибутку; амортизаційних відрахувань; розповсюдження цінних паперів.
В цьому плані знову ж виграють приватні підприємства.

Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18

Голосование

Как вы оцениваете работу нашего сайта? Отлично Хорошо Нормально Плохо Результаты