ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЇ.
У практиці порівняльного макроекономічного аналізу головним показником розвитку національних економік є ВНП на душу населення. За ним країни поділяються на 3 групи: 41 країна, де економіка має низький (до 580$) рівень доходів на душу населення; 58 країн середнього рівня з доходом від
581 до 5999$ (причому середнім у світі є рівень 2335$ на душу населення);
28 країн з високим доходом (більше 6000$).
Не менш важливим показником розвитку економік є показник заборгованості. Це агрегатний показник, який визначається через порівняння 4 конкретних показників з їх граничними значеннями: співвідношення зовнішнього боргу і
ВНП (50%), боргу і експорту товарів і послуг (75%); приросту боргу і експорту (30%); приросту боргу за рахунок нарахування процентів щодо експорту (20%). Якщо 3 з 4 показників країни перевищили граничний рівень, вона вважається країною з високим рівнем заборгованості.
Рівень, або ступінь, інтернаціоналізації національної економіки взагалі необхідно визначати такими показниками, як:
1) обсяг інтернаціоналізованого (міжнародного) виробництва товарів послуг і темпи його зростання у порівнянні з обсягами і темпами зростання валового продукту в світі;
2) обсяги і динаміка прямих іноземних інвестицій в порівнянні з обсягами і динамікою всіх інвестицій (і внутрішніх, і міжнародних);
3) обсяги і динаміка міжнародної централізації капіталу (у вигляді міждержавного злиття і поглинання компаній) у порівнянні із загальними даними про централізацію капіталу (включаючи внутрішньоринкові злиття і поглинання);
4) обсяги і динаміка великих, складних комплексних міжнародних інвестиційних проектів (проектне фінансування) у порівнянні із загальними масштабами подібних проектів ( внутрішніх і міжнародних), наскільки дозволяє статистика, що існує;
5) обсяги всієї міжнародної торгівлі товарами і послугами і темпи її зростання у порівнянні з валовим продуктом (необхідно розглядати товари і послуги не лише в їх сукупності, але і окремо, оскільки інтернаціоналізація товарного виробництва і обігу внаслідок природних причин значно вище, ніж у сфері послуг);
6) дані про міжнародні операції з патентами, ліцензіями, ноу-хау;
7) обсяги і динаміка міжнародних операцій банків та інших кредитних установ у порівнянні із загальними обсягами і динамікою усіх їх операцій;
8) обсяги і динаміка міжнародних фондових ринків у порівнянні із загальними розмірами цих ринків і темпами їх зростання (портфельні інвестиції: загальні і міжнародні), при цьому доцільно розрізняти основні сегменти цих ринків: облігації та інші боргові зобов'язання (державні і приватні), акції, похідні цінні папери (ф'ючерси, опціони), операції своп і репо;
9) обсяги і динаміка валютних ринків у порівнянні із загальними масштабами грошових ринків.
Значення кожного з цих показників, очевидно, неоднозначне, і тому доцільно придати кожному з них певну вагу, віддаючи пріоритет сфері виробництва, науково-технічному прогресу, потім сфері обігу і, нарешті, фінансовій сфері як найбільш динамічній, але у той же час і дуже незалежній і частково відірваній від реального сектора економіки. На основі відповідних даних і з урахуванням їх ваги можна визначити загальний індекс інтернаціоналізації у сучасній світовій економіці, його динаміку і подальші тенденції.
В принципі, на базі таких же показників можна розрахувати індекс інтернаціоналізації щодо окремих країн і регіонів, ступеню їх інтеграції у світову економіку. При цьому, однак, потрібно враховувати деякі істотні обставини і обмеження. Процеси інтернаціоналізації розгортаються передусім і в найбільшій мірі у середовищі промислово розвинутих країн, що входять в
Організацію економічної співробітництва і розвитку (ОЕСР, 29 країн), і разом з ними в групі нових індустріальних країн. Країни, що розвиваються, беруть участь у цьому процесі у набагато меншій мірі, а так звані найслабше розвинуті країни (зараз до цієї групи, за визначенням ООН, входить 51 країна) майже зовсім не беруть участь у ньому. У зв'язку з цим середні загальносвітові показники занижують рівень і значення інтернаціоналізації для одних країн і завищують його для інших. Тому доцільно буде розглядати дане явище передусім щодо розвинутих країн.
6. Тенденції глобалізації та регіоналізації у розвитку світової економіки
та їх оцінка.
Вперше про глобалізацію заговорили американці. Цей термін було вжито у
статті Т.Левітта, опублікованій у “Гарвард бізнес рев'ю” у 1983 р. він
позначив цим словом феномен злиття ринків окремих продуктів, що
виробляються великими мультинаціональними корпораціями (МНК).Ширшого
значення новий термін набув у Гарвардській школі бізнесу, і головним
популяризатором терміна став консультант цієї школи японець К.Оме, який
опублікував у 1990 р. книгу “Світ без кордонів”. Вважаючи, що світова
економіка віднині визначається взаємозалежністю трьох центрів “тріади” (ЄС,
США, Японія), він стверджував, що економічний націоналізм окремих держав
став безглуздим, у ролі ж сильних акторів на економічній сцені виступають
“глобальні форми”.
Глобалізація економічної діяльності розгортається на двох рівнях: мікро- і
макроекономічному. Як і будь-які інші процеси у ринковій економіці, все
найістотніше починає розвиватися і розвивається насамперед на рівні
самостійних господарюючих суб'єктів. Саме вони встановлюють виробничі,
торгові, науково-технічні, фінансові зв'язки із своїми зарубіжними
партнерами, створюють або купують компанії в інших країнах, формують
транснаціональні корпорації і банки, міжнародні альянси та синдикати.
Головною особливістю глобалізації на мікроекономічному рівні є насамперед
загальна стратегічна орієнтація компаній, глобальна за характером – чи то
орієнтація на ринки збуту у всьому світі, чи то на такі ж джерела
постачання, а також на розміщення виробництва у різних країнах. Цей перелік
основних економічних рушійних сил глобалізації на мікрорівні відображає
переважаючу послідовність у розвитку даного процесу: збут – постачання –
виробництво.
На макрорівні відображаються наслідки цього процесу, що викликають
відповідні реакції з боку держав. Головний (хоча і не єдиний і не
однонаправлений) зміст таких реакцій полягає у понятті “лібералізація”.
Глобалізація економічного життя вимагає його лібералізації, тобто
скорочення чи усунення обмежень на шляху міжнародної торгівлі, іноземних
інвестицій, міжнародних фінансових операцій. Саме це відбувається на
протязі останніх десятиліть.
На думку західних вчених, основою глобалізації економіки стала
інтернаціонаціоналізація не обміну, а виробництва, інституційною формою
якої виступають транснаціональні корпорації (ТНК); їх стрімкий розвиток
відбувається якраз в останні десятиріччя. Злиття, взаємні купівлі реальних
активів чи часток капіталу – характерна риса глобальної стратегії.
Глобальні ТНК все більш виразно виявляють тенденцію до утворення великих
груп, що об'єднують промислові, торгові і фінансові компанії. Результатом
глобальних стратегій стає формування інтегрованої міжнародної торгово-
індустріальної системи, у порівнянні з якою національні території та
держави іноді виступають як другорядні величини. Справді, річні обсяги
продаж деяких ТНК – величини одного порядку у порівнянні з обсягами ВНП
деяких країн.
Регіоналізація являє собою процес, аналогічний глобалізації, але
протилежний їй за напрямком. Його суть полягає у розвитку інтеграційних
процесів у межах окремих угрупувань країн.
Останні два десятиліття спостерігалося зростання інтеграційних процесів у
світі, розвиток тенденцій до спільного вирішення країнами своїх
господарських завдань. Ці тенденції привели до появи ще у першій половині
XX століття декількох десятків регіональних міжурядових та неурядових
організацій. У другій половині століття їх кількість стала стрімко зростати
і склала приблизно 3 тис. Разом з цим виникла і ціла сукупність
регіональних торгових угод. Так у другій половині XX століття виник “новий
регіоналізм”.
Важливим моментом у цьому питанні є вигоди від регіоналізації для країн, що
розвиваються. Адже вони переважно мають досить ліберальні торгові режими.
Тому існують побоювання, що регіоналізація може призвести через
використання регіональними блоками практики активного нетарифного
регулювання до порушення основ вільної торгівлі, які так важко
впроваджуються. Регіоналізація показала, що вона є більш млявою та менш
ефективною, ніж система багатосторонньої торгівлі. Це підтверджує той факт,
що ЄС вже більше 40 років йде до побудови спільного ринку. Другим недоліком
є те, що регіоналізація не спроможна принести більш вагомі результати, ніж
система багатосторонньої торгівлі. Прикладом може служити угода між
Мексикою та США про захист авторських прав. Незважаючи на факт підписання
угоди, Мексика не змогла забезпечити адекватний захист права на
інтелектуальну власність, оскільки ця країна, що розвивається, значно
відстала від технологічного лідера світу.
Таким чином, регіоналізація, з одного боку, стимулює (у своїх межах)
процеси економічного зближення країн, але, з іншого боку, уповільнює
процеси глобалізації, посилюючи відокремленість економічних угрупувань
країн, а також суперечності та конкуренцію між ними.
Реальність полягає у тому, що глобалізація являє собою об'єктивне та
абсолютно невідворотне явище сучасності, яке можна уповільнити засобами
економічної політики (що і відбувається у ряді випадків), але не можна
зупинити або “відмінити”, оскільки це імперативна вимога сучасного
суспільства та науково-технічного прогресу.
7. Міжнародний поділ праці (МПП), його форми і фактори розвитку.
Передумови МПП формуються в процесі сусп. поділу праці за родом д-сті і
його просторової диференціації.
Сусп. поділ праці-це процес відособлення різних видів трудової д-сті, які
взаємодіють між собою й взаємодоповнюють один одного, складаючи цілісний
системний механізм сусп. відтворення.
За родом д-сті виділяють 3 типи сусп. поділу праці:
загальний (зд-ся між великими сферами д-сті людини - пром-сть, сільське
госп-во, транспорт, зв’язок, буд-во, освіта, к-ра, наука...);
частковий (відбувається всередині великих сфер на міжгалузевому та
підгалуз. рівні - машинобуд-ня, переробні галузі, рослин-цтво, тварин-цтво,
громад. транспорт...);
одиничний (притаманний процесам, що відбув-ся всередині фірм, в залежності
від технолог. процесу та орг-ції упр-ня, від функціон. завдань окремих
служб).
За просторовим критерієм виділяють: ( міжрегіональний поділ всередині
країни; ( поділ між країнами; ( поділ праці між групами країн.
МПП-це вищий ступінь розвитку сусп. поділу праці, який виходить за межі нац-
них економік.
МПП є поділом праці між країнами та між їхніми суб’єктами у певних якісних
і кількісних співвідношеннях, опосередкованим обміном між ними товарами,
послугами та інш. рез-тами суспільно-корисної д-сті.
МПП-це процес відособлення різних видів труд. д-сті на міжн. рівні, які
взаємодіють один з одним і взаємодоповнюють один одного, складаючи
об’єктивну основу міжн. обміну товарами, послугами та рез-тами інш видів д-
сті.
Формами МПП є міжн. спеціалізація та кооперація. Вирізняють предметну,
подетальну і технолог. спеціалізацію окремих країн, груп країн або регіонів
світу. Поглиблення спеціалізації зумовлює розвиток видів і форм міжн.
кооперації - міжгалузевої, внутрішньогалузевої, окремих п/п.
На форм-ня МПП і ступінь залучення до нього окремих країн (груп країн)
впливають такі фактори:
природно-географічні (відмінності у клімат. умовах, тер-рії, чисельності
нас-ня, економіко-геогр. положенні, наділеності прир. ресурсами, наявності
моря чи виходу до моря, наявності великих річок чи озер);
соціально-економічні (робоча сила, НТП, виробничий апарат, масштаби і
серійність вир-ва; темпи створення об’єктів виробничої і соц. інфрастр-ри;
особливості істор. розвитку, виробничих і зовнішньоекон. традицій; соц.-ек.
тип нац-ного вир-ва і зовнішньоекон. зв’язків; соц.-ек. розвиток сусідніх
народів (країн);
науково-технологічний прогрес (розвиток науки, рівень розвитку НДДКР,
технолог. диверсифікація, рівень морального зношення осн. засобів вир-ва;
оптимальність розмірів п/п).
Певний, а іноді і виріш. вплив на МПП справляють також політ. фактори,
серед яких виділяють: ступінь розвитку держ. суверенітету, міжн. ек.
позиції в ООН та на світовій арені вцілому, співвідношення політ. сил в
країні, х-р і ступінь впливу держ. інститутів на ек. процеси тощо.
Комбінація зазначених факторів не тільки формує мікро-та макромотивацію
участі у МПП окремих країн (груп країн), але й визначає її ефект-сть.
Проблема пошуку об’єкт. основи МПП для забезпечення постійного багатства
сусп-ва була й залиш-ся центральною в ек. теорії.
Страницы: 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 17, 18, 19, 20, 21, 22, 23, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 36, 37
